На жаль, більшість ветеранів Великої Вітчизняної війни відійшли у вічність. Сьогодні дізнатися про трагічні події нашої історії ми можемо з вуст тих, хто у роки війни були ще дітьми. Серед них — мешканці нашого міста Марія Захарівна та Віктор Олександрович Сарнавські, які проживають на вулиці Олекси Гірника (колишня Свердлова). Розповідь ми записали дослівно. Читайте.
Марія Захарівна народилася у 1942-му, ще маленькою залишилася сиротою, виховувалася у дитбудинку. Віктору Олександровичу на початок війни було 5 років, він 1936 року народження, а на кінець окупації йому виповнилося 8 років, тож багато подій закарбувалося у пам’яті назавжди, дещо пам'ятає з давніх розповідей рідних.
Розповідає Віктор Сарнавський
«У 1938 році мої батьки з нами, дітьми, повернулися до Первомайська з Росії, куди свого часу втекли від розкуркулення, бо дізналися, що вже потрапили до списку НКВС.
В Первомайську на той час почали будувати залізничну рампу. Коли почалася війна, батько з матір’ю підлягали бронюванню як залізничники. На Третьому млині тоді знаходилися склади з пшеницею та мукою. 24 серпня обоз з 50-ти упряжок через дерев’яні мости переправляв провізію на залізницю. Коли дісталися місця, де нині знаходиться банк на вулиці Вокзальній, налетіли два німецьких винищувача Messerschmitt і почали бомбити обоз. Тоді загинуло 12 людей, в тому числі і мій батько. Поховали батька на городі, до 1959 року він там пролежав. А перепоховали, в присутності представників санстанції і міліції, на кладовищі по Одеській тоді, коли нарізали ділянки для забудови вулиці Овражної.
По всій вулиці Свердлова розтяглася колонна машин, критих брезентом. Заселилися у людські хати — і італійці, і угорці, і румуни, і німці. У сусідній з нами хаті жив комендант, трохи далі був госпіталь і їдальня, на нашому городі побудували піч на 12 хлібів, поруч палатка з мукою, і жінки постійно випікали хліб. У нашій хаті жили два німці — 40-річний Фріц і Карл 22-х років. Ми з мамою, братом і бабусею спали на печі, а німці — на дощатих ліжках. Мати пішла працювати у колгосп, німці колгоспи не розганяли. Ми не голодували, купили теля, але все одно було важко, пам’ятаю, заглядаємо з братом до німців, бо вони їдять пряники чи цукерки, а бабуся кричить нам: «Не беріть нічого, бо отруять», а Фріц показує їй, що в Германії у нього чотири дитини залишилося і плаче. Під ліжками у німців було повно продуктів і 8-кілограмова банка з повидлом яблучним. Якось Фріц показує мені, мовляв, їж повидло. Я беру дерев’яну ложку, а він показує, ні, руками їж, як свиня. Я беру руками те повидло, а він регоче: «Русский киндер — свинья». І тут заходить Карл, побачив це і давай мене по задниці бити та вуха крутити. Фріц кинувся на нього, щоб мене захистити, і звелися вони битися. Я досі пам'ятаю смак того повидла.
Вони працювали на маслобійні і через річку влітку вночі переправляли каністри з олією. Один із них був чоловіком вчительки школи №7 (нині ЗОШ №3). Тоді на базар зігнали всіх людей, щоб дивилися, як німці карають за крадіжку. І поліцай читає приблизно таке: «Вони грабують нашу вільну Україну, суд присудив їм розстріл, але фюрер на таких патронів шкодує, тому їх повісять». Цілий тиждень тіла висіли, а на грудях, як зараз бачу, фанера з написом, щоб іншим було неповадно, хоча всі люди й так були налякані. Їх і поховати не дозволили по-людськи, а зарили у канаву. Тільки після війни перепоховали на кладовищі.
На базарі німці дозволяли людям торгувати, але обов’язково мати довідку, що ти відпрацював установлені години. Дитина до 14 років теж повинна була відпрацювати 10 годин, в основному, прибирати вулиці. Тут же на базарі карали людей батогами за будь-яку провину. Хто не мав довідки, того приводили в польову жандармерію. Комендант наказував, скільки разів дати нагайкою за невідпрацьовані години. Якось два моїх дядька Анатолій і Микола пішли до німців розвантажувати мило, воно тоді коштувало 90 рублів шматок, і вкрали по шматку. Поліцаї побачили відкритий ящик і відразу знайшли винних. Присудили по 20 нагайок. Дядьки зраділи, що хоч не розстріляли. Але на все життя запам’ятали ті нагайки. У перший день отримали по п’ять, а потім щодня приходили ще за двома, бо як сам не з’явишся, то отримаєш ще п’ять. Та й питають німця, чим можна замінити, бо нестерпно ж боліло щодня по ранах бити, а той відповів, що можуть нагайки замінити шибеницею. То вони ні сидіти, ні спати не могли, ціле літо не працювали, аж до осені.
На нашій стороні молодь не забирали, бо румунам вона не була потрібна, а з інших забирали до Німеччини. Німці казали, що після їх перемоги Голта належатиме румунам, Богопіль і Ольвіополь – німцям та італійцям.
У 7 років я пішов до румунської школи, там на кожному кроці били по пальцям вказівкою. Відвернувся — отримав по руках, щось не вмієш — теж. Тож я відмовився туди ходити.
Піп прийшов до мами та й каже: «Нам на вільній Україні неуків не треба». Тобто вони вже відчували себе тут господарями.
Коли німці вже зрозуміли, що відступатимуть, то Фріц і Карл казали: «Гітлер капут і нам капут». Карл відступив з німецькими військами, а Фріц залишився в місті з тими німцями, які вирішили здатися у полон.
В березні, пам’ятаю, вранці прокинулися, чуємо, всі кричать: «Ура, руські вступили в Первомайськ». На вулицю прибігли два брудних німця в обмотках, але з автоматами. Кричать: «Німці є?» А фашисти, що вирішили здатися, заховалися у глинищі, там була печера, в якій переховувалися місцеві від бомбардування. Ці двоє забрали у них документи і наказали йти в комендатуру, більше ми їх не бачили. Вже у 90-х роках Фріц написав дядьку Миколі і розповів, що одружив дітей, має онуків і подякував за пораду здатися радянським військам, бо більшість тих, хто відступали, не вижили.
Пам’ятаю, що вже німці відступили, кілька днів наші були у місті, а румуни їдуть на каруцах, запряжених волами, з якогось села. Жінки їх питають: «Ви куди їдете?», а вони відповідають: «Ла Москау», тобто на Москву. Вони й не знали, де ті німці, де та війна, що відбувається взагалі, десь сиділи в селах, пили та гуляли. Потім тих волів ми бачили у колгоспі.
У школу №7 я пішов у вісім років, після того, як місто звільнили від загарбників.
Закінчив 7 класів, вступив до Одеського «Чорномортехфлоту», після закінчення три роки працював на будівництві Каховської ГЕС, де земснаряд намивав дамбу для перекриття Дніпра. У 1955 році пішов до армії – 3 роки служив у військах ПВО в Ленінграді, потім 41 рік пропрацював на підприємствах Первомайська».
Подружжя виховало двох дітей, має трьох онуків і правнука. Все життя трудилися. Кому треба було звернутися до електрика, зробити опалення – всі в окрузі йшли до Віктора Олександровича. Про нього кажуть – майстер на всі руки, немає такої роботи, яка б йому була не під силу, хоча нині з віком підводить зір. Про свою дружину розповідає: «Моя Марія найкраща, немає більше такої господині – мудрої, доброї, хлібосольної і розумної. На нашу долю випали тяжкі роки, але війна – то найстрашніше, що є у житті».
