Наталія Бабіна, винничанка, останні три роки мешкає у італійському Анціо. Два роки тому вийшла заміж, відтепер в Україні буває раз чи два на рік, а весь свій час присвячує догляду за невеличким подвір′ям із дивовижними італійськими квітами та спілкуванню із коханою людиною. Тож в епіцентрі коронавірусного пекла опинилася чи не одразу. Разом із чоловіком пліч-о-пліч проходять випробування карантином, слідкують за страшними зведеннями та будують своє життя так, щоб знизити для себе рівень небезпеки.
Розповідає сеньйора Наталія
Анціо — затишне курортне місто, як то кажуть, місто дачних будинків. Тож узимку тут немає такого активного руху населення. Коли все розпочалося, то здавалося таким далеким.
А потім розпочався Венеційський карнавал. Традиції у італійців настільки сильні, що навіть загроза хвороби не в змозі була відмовити народ від цієї події. А на карнавал щороку прибувало чимало туристів саме з Китаю.
Цього року дива не сталося. Найбільше з них прибувало до міжнародного аеропорту Бергамо, що обслуговує північ Італії. Звідти легко дістатися і Мілану, і Турину, і Венеції, куди й прямувала більшість відвідувачів. Та чи може якась невідома зараза змусити відмовитися від такої святині, як карнавал? Певно ж ні! А ще постійно прибували круїзні лайнери, дехто із туристів сходив на берег та залишався.
Фото з карнавалу
Тож карнавал відбувся. Люди співали, веселилися та підхоплювали хворобу. Дехто повернувся додому уже помирати. Коли уряд почав вживати заходів та ввів карантин, ніхто не ставився до цього серйозно. Виходили на пробіжку у парках та скверах, працювали кафе, адже італійці звикли проводити час у компанії. Не відмінили і футбольний матч між італійським клубом «Аталанта» (Бергамо) та іспанським клубом «Валенсія» із купою вболівальників та матч-відповідь.
Після 8 березня влада посилила карантин, та було запізно. Навіть за умови карантину кількість хворих стрімко зростала. Найбільший рівень хвороби був на півночі. Там і померло більше всього людей.
Зараз багато хто звинувачує Італію у безтурботності та легковажності. Мовляв, а ось у Німеччині!.. Це не зовсім вірно. Справа в тому, що Німеччина мала той базовий буфер, який дозволив їй підготуватися до епідемії, завчасно ввести карантин. Ми були його позбавлені.
Як всім відомо, у кривій захворювання найголовніше — то «збити шапку». Тобто якщо крива постійно пнеться угору, найголовніше уповільнити її та змусити хоча б рухатися на одному й тому ж рівні. Карантин дозволяє знизити кількість хворих в один день.
Із чим це порівняти? Це наче стихія, страшна та нестримна. Були дезорієнтовані медики та перелякані пересічні люди. Персоналу не вистачало, а ті, що були, не могли допомогти всім. Я знаю, що дуже важливою стала допомога українських медиків, які підхопили на свої плечі частину цього страшного навантаження та дали життєво необхідній перепочинок знесиленим італійським колегам. А тим часом у Італії помирали лікарі. 200 лікарів. І знаєте, тоді люди справді налякалися. Адже якщо медики не можуть урятувати свого, що казати про інших? Можливо, із самого початку поставилися більш легковажно саме через те, що Китай заявив про завершення епідемії. Всі сподівалися, що так само швидко минеться, за місяць чи два. Але я поки що не бачу для себе кінця пандемії.
А тоді розпочалося пекло. Якщо кожного дня помирає 600, навіть 450 чи 500 осіб. І це через півтора місяці карантину! Це забагато. Взагалі смертей було стільки, що це важко уявити. Як я вже казала, найбільше постраждала північ. Гроби стояли всюди, на підлозі у церквах. Військові вантажили їх у автівки, штабелями, та везли до крематоріїв. Ми вели вдома табличку, самі вели графік, вдивлялися у страшні цифри.
Це щоб ви розуміли. Бо сьогодні померлих уже 26 тисяч. Лише 24 квітня 420 осіб.
Звісно, була паніка, люди скуповували товари першої необхідності. Першими зникли з прилавків борошно та дріжджі, а також питна вода. Бо ніхто не знав, чи живе хвороба у водопровідній воді.
Масок у продажу і не було. І зараз немає. Зорієнтувалися жінки, розпочали шити із усього, що було під рукою. Взагалі всі згуртувалися.
Зараз у нас уже доведено, що маска дає зайвий шанс не заразитися. Для когось цей шанс може бути фатальним. Адже вірус передається більше саме повітряно-крапельним шляхом та не живе у сухості. У нас хворіли переважно чоловіки, рідше жінки, майже не хворіли діти. Тож зараз можна сказати із упевненістю: вірус мутує.
Поліція перевіряє тих, хто перебуває на вулиці
Карантин у країні продовжено до 4 травня. Станом на 22 квітня у нас було 107 700 хворих. Померло 25 085 осіб. Вилікувалося всього 54 тисячі. Я хочу донести до всіх: вірус набагато підступніший, ніж вважали. У нас відслідковується страшна тенденція: всі, хто навіть одужав, мають певні неврологічні наслідки. У літніх людей вірус впливає на нервову систему.
У нашому містечку захворіло небагато людей, 45 осіб всього, померло троє. Син повернувся з-за кордону до батьків, помер він сам та його родина. Але у нас місто пенсіонерів, де рух населення дуже повільний. Здебільшого сюди приїздять у сезон римляни, що мають тут нерухомість. Певно, це нас і врятувало. Зараз міжміський рух заборонений, то сподіваємося на краще.
Для тих, хто вважає вірус просто грипом, маю погану новину. Ми спостерігаємо певну закономірність: якщо на вентиляції легень у реанімації перебуває 1000 осіб, то виживе рівно половина. Половина помре. Хоча зараз й кажуть, що ситуація стабілізувалася, це не зовсім так. Здавалося б, все, перемога, нових випадків заражень менше, менше, а на завтра знову 450, 500, 550 осіб.
Масового тестування ми тут не спостерігаємо, на жаль. Всі мають дотримуватися правил, і саме нехтування ними іноді коштує життя.
Зараз по всій країні лунає хвиля скарг та плачу: хтось у родині перехворів, а інших членів не тестували, бо сімейний лікар не вбачає необхідності через відсутність симптомів. Сімейний лікар вивчає симптоми і вирішує, чи треба тестувати, чи ні.
Так, багато хто тут чув історію директора музею з Сиракузів. Чоловік захворів, 4 дні трималася висока температура. Син на свій острах і ризик, попри відмову сімейного лікаря, повіз його на станцію швидкої допомоги та вимагав взяти тест. Тест взяли, чоловіка відправили додому, мовляв, результати будуть лише завтра. Та вийшло так, що тест спаплюжили, довелося їхати вдруге, взяли тест, відправили додому. Коронавірус підтвердили запізно, чоловік помер.
А знаєте, що найстрашніше? Хворим не давали телефонів. Забрали вашу мати або дитину, ізолювали, і ви не знаєте, що з ними! Взагалі! Чи роблять щось, лікують, чи пишуть табличку «Не реанімувати». Так, їх писали лікарі, обираючи тих, у кого був шанс, та позбавляючи тих, хто в анамнезі мав супутні захворювання, що підвищують ризик смерті. Старенькі, діабетики… Лікарі були змушені обирати, і тепер їм із цим жити. Із останніми поглядами хворих, які помирали на самоті, позбавлені можливості перед смертю попрощатися із рідними.
Зараз ми намагаємося жити та радіти життю, вживаючи певні заходи безпеки. Прибираю у будинку, мию підлогу із хлормістною речовиною, аналогом української «Білизни». Використовуємо маски обов′язково, якнайрідше виходимо на вулицю.
Та з 4 травня я вже матиму трохи більше свободи, чоловік поки що переважно буде удома — людям старше 60 років поки не надаватимуть послаблень карантинних обмежень. Найстрашніше: ми знаємо, що вірус може повернутися.
Цей вірус змінить всіх нас. Ви ще про це не здогадуєтеся. Я просто хочу побажати всім зберігати здоровий глузд та залишатися людьми. Любіть та бережіть своїх рідних, бо ніколи не знаєш, коли ти побачиш їх востаннє.
