19 березня виповнилося 105 років із дня народження поетеси, письменниці, співачки, педагога Валерії Джулай. Сталінський режим знищив її рідних, забрав кращі роки життя лише за те, що любила Україну. Та вона не зламалася, не опустила рук, а жила, працювала, писала, навчала. Про долю талановитої українки дізнавався Гард.City.
Ім’я Валерії Джулай мало відоме молодому поколінню первомайців, зате її добре знає і пам’ятає літературна інтелігенція 60-80-х років ХХ століття. На жаль, історіографія представлена нечисельними біографічними довідками про Валерію Джулай, які надруковані в «Антології поезії та прози з Буга і Синюхи», поетичній збірці «Я той, що духом не скоривсь: вірші українських поетів — політичних в’язнів воркутинських та iнтинських таборів» та в Енциклопедії сучасної України. Про життя письменниці розповідається у художньо-документальному життєписі Григорія Гусейнова «Господні зерна».
Завдяки колосальній роботі кандидата історичних наук, завідувачки Первомайського краєзнавчого музею Оксани Миколаївни Дорошенко, яка відтворила біографію та провела глибокий аналіз літературної спадщини Валерії Джулай у своїй науковій роботі «Валерія Джулай: з біографії приватного та публічного», ми маємо можливість глибше осягнути життєвий та творчий шлях поетеси та представити його вам, шановні читачі, у цій статті.
Грала на фортепіано, співала, складала вірші, любила спорт
Валерія Джулай народилася 19 березня 1915 року у Тифлісі в родині вчителів Феофана Петровича та Зінаїди Костянтинівни Джулаїв. Батько був родом з півдня України. Раннє дитинство майбутньої письменниці пройшло на Кавказі, серед краси гірської природи. В 1921 році сім’я повернулася на Херсонщину, згодом переїхала до Первомайська. Тут Феофан Петрович працював директором профтехшколи (сучасна школа № 4), Зінаїда Костянтинівна була вчителькою, а брат батька — Максим Бабенко — заступником директора.
У 1930 році Джулаї та Бабенки переїхали до Умані, працювали в школі №2, де викладання велося українською мовою. Родини товаришували, брати знали багато українських пісень, дотримувалися народних звичаїв. Соціокультурне середовище, в якому зростала Валерія Джулай, сприяло формуванню її багатогранності і обдарованості. Вона грала на фортепіано, співала, складала вірші, любила спорт, чудово плавала, була організатором художньої самодіяльності. У 1935 році, після закінчення відділення мови та літератури Миколаївського педагогічного інституту, вчителювала у Снігурівці.
10 років таборів за те, що любила Україну
1937 рік. Уманем прокотилася хвиля репресій. Було арештовано багатьох вчителів, серед яких Феофан Джулай та Максим Бабенко. Їх обох звинуватили в українському націоналізмові, в організації терористів у контрреволюційне угрупування, що ставило на меті нищення радянської влади. Розстріляли 11 листопада 1937 року.
Дружина з дітьми — сином Юрієм та донькою Валерією — переїхали до Житомира, що на деякий час (до захоплення нацистськими військами Києва) став центром для українських націоналістів. У місті з населенням у 40 тисяч мешканців нараховувалося близько 500 осіб національно свідомої інтелігенції, до міського мельниківського проводу входила й Валерія Джулай. Після звільнення Житомира від фашистів родину Джулаїв почали переслідувати. У 1945 році арештували Юрія Джулая й незабаром він помер від сухот у Казахстані.
Валерія Джулай пройшла табори Воркути й Північного Уралу. У Потьмі її взяли в табірний театр, за блискуче виконання ролі Наталки Полтавки співтабірники звали її «Чайкою». Навіть в мордовських таборах вона залишалася творчою, духовно багатою особистістю, брала участь у гуртках художньої самодіяльності.
Всебічно обдарована, емоційна і чуттєва, вона намагалася толерувати українську культуру в те середовище, у якому проживала, через пісню, театральну гру, поезію, спілкування. Після смерті Сталіна Валерію Джулай амністували.
В Первомайську
Первомайськ! Моя юність обвітрена, —
здрастуй.
Тепле місто на зливі замріяних рік.
Берегами крутими проходило щастя
Босоніж чебрецем в світанковій порі…
Наприкінці 60-х років Валерія Феофанівна приїздила до Первомайська, познайомилася із членами літературного об’єднання, що діяло при газеті «Прибузький комунар». В цей час в газеті опубліковані її вірші «Понад Бугом», «Річка Синюха», «Знову серце печалями давніми стисло».
Валерія Джулай та Галина Педченко (праворуч)
Уже на початку 70-х років Валерія Джулай із племінницею, яку взяла на виховання після смерті її батьків, переїхала до Первомайська на постійне місце проживання. Вона познайомилася із багатьма місцевими поетами, стала членом літоб’єднання. Поетеса Галина Педченко залишила такі спогади: «Наше знайомство відбулося в редакції «Прибузького комунару», Валерія щойно приїхала з Караганди. Майже всі ми писали російські вірші, й раптом зазвучали поезії про наші рідні місця чудовою українською мовою. Враження було особливе».
Досить швидко Валерія Феофанівна стала однією із найактивніших членів літоб’єднання, яке було невід’ємною частиною культурного життя міста, без неї не відбувалося жодного засідання. Під час творчих зустрічей вона читала свої вірші разом із Галиною Педченко, Жанною Руських, Лоріною Лисогурською. Брала участь в обговоренні поетичних добірок, що надходили до редакції.
У вересні 1980 року Валерія Джулай представила вірші із нової ліричної добірки про море.
Первомайське літературне об’єднання за 30 років своєї діяльності отримало визнання, і 1981 року було представлене у літературно-художньому альманахі «Горизонт».
Вона брала участь у літературних вечорах, відвідувала засідання різноманітних клубів за інтересами, ходила до жіночого клубу «Сучасниця», учасники якого збиралися у районній бібліотеці. На одній із зустрічей Валерія Джулай читала оповідання «Незабутні» — про вчителів Первомайська 30-40-х років. У молодіжному клубі «Подружка» при школі №4 Валерія Джулай читала вірші про кохання, вірність, щирість у стосунках, відвідувала письменниця і зібрання клубу цікавих зустрічей «Червона гвоздика», що збирався у гуртожитку швейної фабрики.
У 1981 році у Первомайську було створено міський «Клуб книголюбів», який об’єднав людей найрізноманітніших професій, різного віку, естетичних смаків і уподобань. Головою клубу обрали Валерію Джулай. Мешкаючи у Первомайську, Валерія Феофанівна переживала період творчого злету. На шпальтах «Прибузького комунару» з’явилися її вірші, оповідання, новели; серед яких: «Александру Блоку» (1980), «Сонет» (1980), «Хлопчик з тополиного хутора» (1980), «Триногий» (1980), «Монолог дільничного лікаря» (1980), «Баба Ганя» (1980), «Ой, летіли дикі гуси» (1981), «Осіння акварель» (1981), «Незабутні» (1981), «Сила натхнення» (до 30-річчя літоб’єднання) (1981), «А в нашому дворі…» (1982), «Великому поету» (1982), «И ни одна в кудрях моих еще сединка не белела» (1982), «Буран» (1982), «Дума про сонце» (1983), «Гімн Весни» (1983), «Данка» (1983), «На первый день весны» (1984).
На жаль, багато творів залишилися неопублікованими, за 40 років у міста не знайшлося коштів на видання збірки її творів, деякі зберігаються у фондах краєзнавчого музею, інші — у приватних архівах, щось із часом було втрачене.
Творчість Валерії Джулай є різножанровою. Всі її ліричні герої мудрі і виважені. Вони гуманні, стримані, вміють поважати людську пам’ять, почуття. Вони не звинувачують, не засуджують, не прагнуть бунту, помсти. Їхня печаль велична, ностальгія чуттєва, кохання щире, співчуття безмежне, любов безкорислива.
Пейзажна лірика також представлена чисельними творами про Буг, Синюху, красу рідного краю, України.
Її творчість — у людях, які мали мрії та прагнення, як хлопчик із тополиного хутора, який жадав навчання і, щоб потрапити до школи, перебіг вночі засніжену Синюху. Лід, на якій тріщав і потопав у холодній воді, що сочилася крізь тріщини. Хлопчик добіг до свого берега, до школи і до своєї мрії.
Писала про стосунки людей, про кохання, про те, що її оточувало, хвилювало, дивувало.
Валерія Феофанівна пішла із життя 30 липня 1984 року
Поховали її у Первомайську на кладовищі на Кам’яномостівській. На пам’ятнику під портретом напис: «У віршах своїх ти пам'ять про себе залишила народу».
Валерія Джулай була багатогранною, мала талант до літератури, музики, співу, театральної гри. Її культурне просвітництво не мало меж. Ані репресії проти близьких, ані арешт та перебування у таборах Воркути і Північного Уралу не позбавили її бажання творити, пробуджувати в людях найкращі емоції, почуття, думки.
P.S. Всі, хто цікавиться творчістю Валерії Джулай можуть звернутися до Первомайського краєзнавчого музею.
