Михайло Волков має чудову пам'ять: досі пам'ятає всі прізвища вчителів та колег і все це у 92 роки. А ще має трьох онуків та четверо правнуків. Гард.City завітали до пана Михайла, щоб почути та розповісти вам його історію.
Михайло Волков
Михайло Волков народився в 1927 році у селі Трояни Добровеличківського району, Кіровоградської області. Він був сьомою дитиною, найменшим у родині. Коли хлопчику було 3 роки, родина переїхала до Первомайська. З цим містом пов'язана історія чоловіка: тут він отримав освіту, став залізничником, служив у збройних силах.
Життя пройшло в постійній праці. Спочатку був заступником, а потім головою виконкому Первомайської міської ради, сім років на цій посаді. Пізніше призначили начальником Миколаївського облшляхобуду. Лише у 75 років пан Михайло вийшов на пенсію.
27 листопада Михайлу Івановичу виповнилось 92 роки.
Мені було всього три роки, як батько переїхав у Первомайськ: здав у колгосп хату, двоє коней, корову, плуг, борону — все, щоб до нього не чіплялись. Переїхав і тут хату купив. А в коглосп не пішов — благородна кров. Казав: Міша, в нас тече польсько-російська кров.
Від батька я дізнався історію його народження. В дореволюційні роки, при царському режимі, жив в Тулі польський магнат, мільйонер. В нього була донька Олена. Мій дідусь отримав освіту зоотехніка. Взяв диплом, а куди йти працювати? Батьки його дворяни, але не дуже заможні. Пішов до польського магната. Той питає — коней любиш? Дід каже — люблю. Взяв його лошадним, конюшнями завідувати.
Покохала Олена мого діда, він її. Пішла до матері, коли завагітніла. Мама все чоловікові розповіла. Викликав магнат людей — Севку прибрати. Донька підслухала це, та до діда. Вирішили тікати до Ананьєва (місто в Одеській області), де жила її колежанка, з якою в інституті шляхетних дівчат вчились.
Запрягли коней і поїхали. Вже в Ананьєві дізнались, що колежанка вийшла заміж і виїхала з міста. Довелось винаймати кімнату у дячка одного. Там Олена і народила мого тата. Через рік захворіла на тиф і померла, ще через пів року помер і дідусь. Малюка вирішив собі лишити дячок, дітей він не мав. Разом з малим виїхали до глухого села Трояни, щоб всі знали, що це рідна дитина. Вже там у дячка ще два сини народились. Цю історію тато мій почув від дячка вже як той помирав.
Родина Волкових
Я завжди був розбишакою, хтів чимось вирізнятись. Наймолодший в родині, мене любили найдужче. Тато як тато, а мама просто обожнювала. Змалечку вважав себе розумним. У сім років пішов навчатись до школи. В ті роки брали у перший клас у 8 років. Сестри вчаться, а як же я, хіба дурніший. Довелось батькам домовлятись з директором семирічки, дозволив.
Голод почався, а тато на цегляному працював, на місці якого зараз Фрегат. Каже матері: поїду в Грузію, Сталін грузинам не дасть голодувати. Поїхав у Тбілісі і побачив оголошення — курси на кондукторів. Пройшов їх, став кондуктором, згодом головним кондуктором, був «ударником». Він зрозумів, як треба поводитись, бо ж їм поза чергою давали взуття, одяг. «Ударник» мав право харчуватись в ІТП-столовій (інженерно-технічний працівник). Завдяки татовій роботі і ми вижили.
Михайло з мамою
У 13 років шалено закохався у новеньку вчительку. Вона приїхала працювати в нашій школі після університету зі Львова. Голову втратив, спати не міг, все думав: от закінчу школу, поїду до неї. Рано-вранці бігав до її будинку і тихенько клав на підвіконня троянди. Вона здогадувалась, хто це робить, а може й ні.
Був випускний, отримували атестат і почалась війна. Поки йшов концерт, ми з моїм другом Андрієм втекли до нього в місто і трохи випили, відсвяткували. Від незвички відразу сп'яніли, а я мав співати пісню про Сталіна:
Із-за гір, та з-за високих
Сизокрил орел летить...
Не зламати крил широких,
Того льоту не спинить! (співає)
А я думаю — та не буду я співати, атестат вже ж отримав.
Ми виїхали у село Воєводське, 36 км від Первомайська, мама звідти родом і там сестра її жила. Село: тихо, спокійно.
У березні 44-го, щойно звільнили Первомайськ, поїхав вступати до Одеського залізничного технікуму. Потягів не було, в основному товарні, військові. Дістатись до Одеси було непросто. В Роздільну приїхали: бомблять, ще Бесарабія була німецька. Поруч їхала мама з донькою Катрусею: одесити, повертались з евакуації. Всі вискочили з вагону на перон. А в мене валіза з сухарями, салом — щось же їсти треба. Кажу дівчинці — сідай, Катрусю, до мене, обіймай і на нас нічого не впаде. Сіла, вся тремтить. Закінчили бомбити та ще з поземного польоту кулеметами по тим, хто на пероні. Половину вбили, а нам нічого, ми у вагоні. Сміливий був.
Пан Михайло та його дружина
Я вже закінчив навчання, працював тут, а дружина навчалась в Одесі. В Первомайськ на практику приїхала в ЦСУ. Сама вона кубанська козачка з Північного Кавказу.
В Будинку культури, у фойє, кожну п'ятницю, суботу та неділю були танці. Прийшли вони з подружкою. Я глянув і кажу: ходи сюди. Вже при погонах був, такий, як на тому фото, над нею. І вона пішла. Значить так, ні з ким не танцюй, лиш зі мною, зрозуміла? Зрозуміла.
Потім мене до армії забрали, лейтенанта дали. А її після навчання в Чернівці направили. Ми списувались. Одружився у 25 років, зарано.
У 1970 році мене призначили заступником голови виконкому Первомайської міської ради. Побачили, що дурний був до роботи і через чотири роки обрали головою виконкому.
Коли головував, вже о 7 годині ранку машина стояла під будинком. Це зараз мерія з 8, а тоді робочий день починався о 7 годині. Я ввів робочий день з 9 ранку, щоб люди встигли зібратись і не поспішали, дехто ж далеко жив. Молодь мені так дякувала.
Як хто працювати не хтів, тому казав: я тебе не виганяю, але запам'ятаю.
Як мені вдалось так багато доріг зробити: 70 км, це ж сила грошей треба, а де їх взяти? В бюджеті міста немає. Для мене знайомства — це на раз-два. Їздив міністерствами і в першу чергу знайомився з секретарками, бо це вхід до начальника. Там і домовлявся, з кожним міністром.
Взагалі я деспотом був, як викликав кого, то йшли неохоче. В керівництві що головне? Покарання.
З часом, мою діяльність і в області помітили: призначили на посаду начальника Миколаївського облшляхобуду у 1981-му.
Мама ще дівчинкою була, а поруч з будинком її родини — будинок священника стояв. На Великдень люди дають йому паски, крашанки, цукерки. А попадя потім тим всим свиней годує, бо ж не могли стільки з'їсти. Маму обурювало це: знати, що в селі стільки людей бідує, та ж можна роздати їм, дітям ті цукерки. Та й мамина родина з бідних була, їх в сім'ї п'ятеро.
Мій батько завжди до церкви ходив, а мама ненавиділа всіх священників. Як хрестили мого братика, зима була, мороз. Вода в кориті вже зашерхла. Священник рукою прогорнув і туди дитину. А мале ж закутане було, спітніло. Принесла мама його додому, а на третій день дитина померла, від двостороннього запалення легень. З тих пір мама перестала до церкви ходити, хоч віру і не втратила.
От від них і перейняв свою віру. Спати лягаю, обов'язково помолюсь. Тільки не завченою молитвою, а своєю.
