Жанні Семененко вже за 70, а її майже неможливо застати вдома. Все, про що говорить пані Жанна при зустрічі — це плани на майбутнє. Зовсім скоро запускається її новий проект присвячений вишитим рушникам. Ми зустрілись з майстринею прямо перед початком майстер-класу і спитали, що значить для неї вишивка, кого бере з собою в гори та чому навчає онуків.

Про сім’ю

 З архіву Жанни Семененко

Своїм онукам хотіла б передати любов до життя. Якщо життя не любиш, то не варто й жити. Цінувати свою родину, своє коріння — бо це першооснова всього

Головне в моєму житті — моя родина і чиста совість. Моя сила — це мої діти та онуки, а слабкість, як не дивно, те саме. Тому що те, що уражує їх, збиває й мене. Якщо вони з чимось звертаються — то це для мене закон.

До пенсії

В моїй трудовій книжці чотири записи. Перший — Одеський цукрорафінадний завод. Другий запис — Республіканський табір «Молода гвардія», третій — Одеський університет (вчилася на стаціонарі, через те йшов стаж) і два записи — газета «Прибузький комунар» (пізніше — «Прибузький Вісник») та «Вісник Первомайська» (з 2004 року).

Про вишивку

Після виходу на пенсію чим я тільки не займалась — і політикою, і вишивальною творчістю, яка врешті й перемогла. Вишиті речі були сховані в скринях, закопані, бо за це карали. Можете собі уявити — коли в 30-х роках створювали колгоспи, до людей додому приходили активісти, забирали рушники і віддавали їх дояркам витирати коровам вим’я. Отаке було ставлення.

Вишивка — це такий вид мистецтва, який існує завдяки тому, що є дуже багата спадщина

Зараз, завдяки відкритим документам стало відомо багато цікавих спогадів, документально підтверджених. Коли людей із Західної України та інших регіонів виселяли до Сибіру, дозволяли брати з собою лише їжу та одяг. Брали вишитий одяг — його забирали та спалювали. Тоді люди почали закопувати його і помічали місця схову. Коли повертались — в першу чергу шукали, де закопано цю скриню, чи валізку, чи сумку, чи виварку з вишитим скарбом. Сьогодні вже можна знайти спогади тих, хто це робив та тих, хто бачив, як це робили мами та бабусі, фотокартки розкопаних вишиванок.

Про проекти

 З архіву Жанни Семененко

Вишивкою я займаюсь вже більше пів століття. Спершу це були цікаві, але неусвідомлені дії — брала журнал чи книжку, знаходила красивий узор і відшивала його. Але помітила, що багато починала і відкладала в бік. Не могла зрозуміти, чому так. Вишивка сама по собі — надзвичайно цікаве дійство. Потім, коли можна було відкривати скрині, побачила, що в них — і зрозуміла, чому не можу вишивати з журналів.

Підказка прийшла не лише зі скринь, з артефактів, що зберігаються в нашому музеї. Воно все складалось одне до одного і вималювалась лінія — чому не йдуть яскраві кольори? Бо наші кольори не можуть бути занадто яскравими. У нас зелена лише весна, барвиста осінь і все. Літо у нас вигоріле — поле, колос: це наші пастельні кольори. Навіть небо у нас не таке яскраве, як, скажімо, у горах. 

Можна зрозуміти, чому такі яскраві вишиванки у Карпат — там цілий рік все буяє кольором

Так народилась моя перша персональна колекція — «Рушники Побужжя-Посинюшшя», на основі тих древніх узорів. Потім, коли я почала досліджувати період Трипілля — кольори та символи, з’явився новий проект — «Символи та барви трипільського степу». В рамках цього проекту вишивались жіночі та чоловічі сорочки, кілька рушників.

А потім я сама собі подумала — ну фестивалі, ну ярмарки, а по суті все це залишається в межах сім’ї. Моя старша онучка вміє все те, що й я, за виключенням декількох технік. А далі? І тоді я втілила проект «Сорочку мати вишила мені» (2018-2019). Навчала матерів, які б вишили своїм дітям сорочки. Проект виявився успішним — 17 людей вишили 23 сорочки. Всі унікальні та ексклюзивні і всі оберегові. Зараз цей проект триває і на старті вже новий — «І на тім рушникові».

Про любов до гір

В гори ходжу ще зі шкільних років. Гори — це цікаво. Карпати майже всі сходила, Крим весь — там і на змаганнях по спортивному орієнтуванню була не раз, Кавказ — було 3-4 цікавих сходження. Завжди мріяла про Еверест, але коли підіймалась на Ельбрус, то побачила свій поріг. І зрозуміла, що на Еверест не піднімуся. Та й можливості такої не було, навіть не думала, що колись може випасти така нагода. Зараз нагода є, але мене ніхто не візьме. Мій поріг — 3700 м, правда я його перейшла і дійшла до 4800 м. 

На вершину Ельбруса ми не підіймались, дійшли до «приюта Пастухова». Це був 1982 рік

Останні 5-10 років в гори беру онуків. У нас склалась своя сімейна компанія. Коли йдеш на Говерлу, є 5 маршрутів, по яким можна спокійно підійматись самостійно. В горах дуже складно заблукати. Чому? Якщо ти вирішив, що заблукав — слухай, де тече вода, підходь до неї. Вода завжди тече вниз. Спускаєшся вздовж потічка і рано чи пізно вийдеш на якусь дорогу. Так, є повалені дерева і через них треба перелізти, але то дрібниці. То не проблема, навіть з рюкзаком легко можна подолати. Ніхто ж не йде в гори у в’єтнамках. А взуття зараз набагато зручніше, ніж було колись у студентські роки. У нас були кеди.

Ми і на льодовики в горах ходили. Цікаве місце, але дуже небезпечне через тріщини. Коли перепад температур, льодовик лопає і утворюється прірва від пів метра до чотирьох. І коли він розколюється, внизу ніби зуби акули. Вже краще скотитись з гори — є шанси лишитись живим, якщо впадеш у таку тріщину, живим точно не лишишся. Навіть там, де стежка — вдень вона трохи тане, а за ніч перетворюється на самий лід і це дуже небезпечно. Ти йдеш, йдеш і раптом раз — і тріщина з’явилась і ти вже шукаєш, як її обійти.

Правила походу

Ми з чоловіком познайомились в Закарпатті — Ужгород, Лумшори, Мукачево. Минулого року я вирішила поїхати по наших місцях по Закарпаттю. Виявилось, що поїхала шукати вчорашній день — і не знайшла. Все змінилось. Озеро Синевір засмічене, Ужгород — прохідний двір, хоча надзвичайно красиве місто і з нього можна було б перлину зробити. Річка Латориця, правда ми тоді після дощу були — широка, бурхлива, зараз це невеликий потічок. Навіть водоспад Гук з кожним днем стає все меншим. Люди знищують природу, своїми руками. Не думають ні про своїх дітей, ні про своїх онуків.

Не повторювати старі маршрути — це нецікаво, треба прокладати нові. В світі багато того, що ми ще не бачили

Навесні я їздила до Праги, Дрездена, Кракова і бачила, які там ліси, які там відлоги Карпат. Там люди природу бережуть, у нас — ні. В Україні дуже засмічені міста, села. Напевно, і в нас вже треба подумати про систему штрафів за засмічення. Поки не почне бити по кишені, доти у нас будуть Еверести сміття.

Про книги

Враховуючи всі турбулентні моменти нашої історії, я б радила молоді прочитати «Жовтого князя» Василя Барки. Це важка, складна, але дуже мудра книжка. Яка дає відповіді майже на всі життєві питання. Орієнтує в усіх політичних громадських та сімейних питаннях.

Про щось нове

Якби була можливість і час — опанувала б подорожі на велосипедах. Нема проблем з велосипедом, нема проблем з пальним, нема проблем з місцем ночівлі — намет розкинув і зупинився.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися