Повідомлення приходить пізно ввечері: «Кажуть, щось готується. Краще не виходьте з дому». Джерела немає, пояснень теж. За кілька хвилин це саме повідомлення вже гуляє десятками чатів, обростає подробицями й викликає страх. Хтось панікує, хтось ухвалює ризиковані рішення, а хтось просто не знає, кому вірити. У війні, де інформація може рятувати життя, чутки й мовчання часто стають не менш небезпечними, ніж сама загроза.
Інтерактивне меню для вашої зручності. Натискайте на посилання, щоб перейти до певного розділу.
- Коли слід перевіряти навіть попри довіру
- Мітки для «наведення ракет»
- «Чутлива» історія як спосіб захейтити держслубовців
- Типова ситуація: від особистого досвіду до загальної проблеми
- Як працюють чутки — і чи загострює це війна
- Наслідки: коли інформація стає загрозою
- Як діяти: прості, але важливі кроки
Коли слід перевіряти навіть попри довіру
Особистою історією з нами поділився Сергій (ім'я змінене), робота якого пов'язана зі сферою культури, а отже, з людьми. Відтак, будучи людиною відкритою та щирою, він звик довіряти найближчому оточенню. Водночас, як сам зауважив, до цього найближчого оточення людей завжди впускає виважено та ретельно. Але після випадку навесні 2020 року переосмислив і цей підхід. І тепер хай би як щиро не довіряв людині, воліє перевіряти все, що чує або читає, і ставиться критично інформації, яку отримує ззовні.
«Це був березень 2020 року, перші дні карантину. Рівно за добу до того, як закрили кордони областей та обмежили пересування, 11 березня я приїхав у Первомайськ у справах. І в чаті робочому побачив дуже велике і незвичне повідомлення. Людина, яка його надіслала, завжди в моїх очах була надійною, був певен у її адекватності. Отже, читаю величезне повідомлення, що цієї ночі військові на гелікоптерах будуть розпорошувати хімію, аби подолати вірус COVID-19. Мій фах з військовою справою не пов'язаний, подумав: якщо гелікоптер може гасити пожежу, то чому не може розпилювати щось там від вірусу?.. Ну, і я таки довіряв людині, яка це надіслала, тому не поставив під сумнів. Ба більше, вона додала, що «моя мама отримала повідомлення від військового». То як я міг засумніватись, якщо це моя знайома добра, якій мама рідна по блату це повідомила по секрету? Отже, без жодного сумніву я розіслав це в інший чат, де є ще кількадесят людей, попередив, що треба вдома сидіти, і так далі».
Фото: Гард.City, ChatGPT
За словами Сергія, подальша реакція на повідомлення була двоякою. Адже тоді, у 2020 році, українці ще не були звичними до великої кількості дезінформації і багато що сприймали на довіру. Але неочікуваний наслідок від поширення неперевіреного повідомлення наш герой таки отримав.
«Люди реагували по-різному, хтось вірив і дякував, хтось коротко казав, мовляв, не ведіться на дезінформацію. А от моя близька знайома так «наїхала» на мене, дуже сильно. І мені було дуже прикро, бо люди з близького оточення є для мене тилом, підтримкою і допомогою, тому я був у шоці, не був готовий морально до такої нищівної критики від близької людини. Відповів, що отримав це повідомлення від надійної людини, а в приватні відповів, що наше спілкування поки буде перерване, бо я був неготовий до такої реакції. І ми не спілкувались доволі довго, хоча у двох колективах разом працювали і бачились кілька разів на тиждень. Але минув час, і я відійшов, і вона зрозуміла, що не слід було аж так агресивно реагувати».
У ситуації, в яку потрапив, чоловік вбачає й позитив, бо навчився уважніше ставитись до інформації. Але водночас досі не розуміє, як та людина, яка першою надіслала «попередження про гелікоптери», могла так сліпо довіритись скопійованому тексту і його поширити далі. Бо згодом, звісно, з'ясувалось, що жодна «мама» не дізнавалась «по секрету особисто від військових» ні про які гелікоптери для боротьби з коронавірусом.
Мітки для «наведення ракет»
Фото: Гард.City, ChatGPT
Подібне відбувалося з українцями доволі масово і на початку повномасштабного вторгнення. Тоді повсюдно ширилась інформація про необхідність «виявляти мітки» на дахах будинків. Які, буцімто, залишали диверсанти, аби наводити ворожі ракети.
Виявивши високу здатність до організованості, українці об'єднались і довкола цієї, вигаданої «загрози»: влаштовували чергування на дахах будинків, обходи у пошуках міток тощо. Так сталось і у Первомайську, де жителі багатоповерхівок у будинкових чатах домовлялись про те, як протистояти цій «загрозі». Інформація ширилась країною миттєво через Мережу і численні чати й канали в месенджерах та соцмережах.
Доволі швидко стало зрозуміло, що всі ці мітки як засіб наведення – нісенітниця. Бо на момент зими 2022 року навігаційні модулі російської зброї, якою атакували і продовжують атакувати українські міста, мали запрограмовані чіткі координати цілі.
«Чутлива» історія як спосіб захейтити держслубовців
Зовсім свіжа в медійному просторі історія з родиною з Ірпеня. Набула розголосу вона після того, як з родини вилучили чотирьох дітей нібито через те, що після втрати житла в окупації вони проживали в неналежних умовах. Розібрались в усьому журналісти УП.Життя.
Відео з історією сім'ї з'явилося на сторінці, присвяченій «благодійному проєкту-реаліті “Повернення до життя”». У ролику йдеться, що родина нібито втратила житло під час російської окупації, тому їм довелося переїхати до іншого будинку, умови в якому не придатні для проживання. До того ж стверджують, що матір та батько працюють і не ображають дітей, однак через неналежні умови житла чотирьох школярів вилучили з родини.
Фото: скріншот з відео verbitskiy_dim
У Держслужбі у справах дітей спростували інформацію і заявили, що проблеми сім'ї не пов'язані з окупацією, а батькам намагалися допомогти, однак ті відмовилися від співпраці. Держслужбовці пояснили, що неповнолітніх із родини вилучили через безпосередню загрозу їхньому життю та здоров'ю після більше ніж року роботи з сім'єю, яка не мала результатів.
У Держслужбі кажуть, що родина проживала в Ірпені і не належить до внутрішньо переміщених осіб. У 2021 році їхній будинок дійсно згорів, однак не через окупацію чи бойові дії, а через проблеми з електропроводкою. А причиною пожежі стала асоціальна поведінка батьків, яку підтвердили у поліції. Там додали, що батька родини за місцем проживання характеризують негативно через вживання алкогольних напоїв. Правоохоронці зафіксували в будинку антисанітарні умови, наявність гризунів, відсутність каналізації, холодильника та місця для приготування їжі.
Але попри розслідування, проведене журналістами, в Мережі на адресу соціальних працівників лунають сотні прокльонів від людей, які реагують на початкове повідомлення і не зважають на подальші аргументи на користь служби у справах дітей та викривають правду про батьків. Ось наслідки того, коли чутки беруть гору над правдою.
Типова історія: від особистого досвіду до загальної проблеми
На перший погляд, такі історії здаються поодинокими. Комусь «хтось щось сказав», десь «у чаті написали», хтось «чув від знайомих». Але якщо відійти від конкретних імен і місць, стає зрозуміло: подібних випадків — десятки, а іноді й сотні. Вони повторюються в різних регіонах, у різних обставинах, але за однаковим сценарієм.
Спільним для цих ситуацій є не сама загроза, а інформаційний вакуум. Коли офіційних повідомлень немає, вони з’являються надто пізно або не викликають довіри, простір миттєво заповнюють чутки. Люди починають покладатися не на перевірені джерела, а на емоційні, часто анонімні повідомлення.
Недовіра до інституцій, досвід попередніх помилок, загальна втома від війни — усе це створює ґрунт, на якому чутки проростають швидше за факти. І кожна нова історія — не випадковість, а наслідок системної проблеми.
Як працюють чутки — і чи загострює це війна
Механізм поширення чуток простий і водночас небезпечний. Соціальні мережі, месенджери, локальні чати будинків і громад працюють, як прискорювачі. Повідомлення без підпису, без джерела, але з формулюваннями «терміново», «мені сказали», «знайомий з військових» поширюються значно швидше, ніж офіційні роз’яснення.
Олександр КоптєвФото: зі сторінки у фейсбуці
Психологія страху відіграє ключову роль. У стані тривоги людина схильна вірити інформації, яка підтверджує її власні побоювання. Бажання «попередити інших» часто переважає здоровий скепсис. Так народжується панічне сарафанне радіо, де кожен наступний переказ лише підсилює емоційний ефект. Про механізм виникнення та причину довіри до чуток розповів Олександр Коптєв, політолог, журналіст, PhD з міжнародних відносин, який фундаментально займається науковим дослідженням дезінформації.
«Чому саме чуткам та фейкам вірять охоче? Бо, як я писав у своїх публікаціях і з власного досвіду можу сказати, що люди, які позбавлені критичного мислення, під час війни не люблять перевіряти інформацію і шукати першоджерела. Навпаки, в інформаційне поле людям закидують одразу декілька різних точок зору, з яких вони обирають найбільш привабливе для себе. І воно далеко не завжди є правдивим. Також великою проблемою є те, що фейки і дезінформація – це цілеспрямоване поширення інформації, яке має конкретні цілі та завдання. Саме тому вони готуються заздалегідь, для цього формуються яскраві заголовки, тизери тощо, які спрямовані на те, щоб заохотити людину до читання», – констатував Олександр Коптєв.
Водночас, на думку експерта, не можна стверджувати, що цей процес посилюється саме в умовах війни. Підтверджених цифр та досліджень, які би встановили прямий зв'язок між зростанням кількості чуток саме через війну, наразі бракує. Поширення фейків та дезінформації, в тому числі і всередині країни, це нормальне явище для воюючої держави і очевидно це впливає на суспільну думку. Але так само слід визнати, що війна як важке емоційне тло негативно впливає на критичне мислення. А в стані емоційного виснаження людині важко мислити раціонально.
«Чутки існують усе наше життя, а їхня кількість збільшується пропорційно кількості інформаційних вкидів та новин загалом. Тому більш правильно буде сказати про те, що під час війни змінився інформаційний простір пересічного українця та, на заміну новинам про котиків, прийшли умовно новини про повітряні тривоги, хоча новини про котиків нікуди не ділися. Якщо казати про чутки, то вони точно не поширюються в інформаційному просторі просто тому, що лідери думок або засоби масової інформації можуть поширювати лише інформацію або дезінформацію. В свою чергу чутки з'являються безпосередньо у суспільстві, яке починає обговорювати ті чи інші новини.
Щодо критичного мислення під час війни, то воно очевидно деформоване у переважної більшості людей. Я це пов'язую з психологічними травмами під час війни, а також неможливістю людей мислити критично, перебуваючи постійно у стані шоку від війни. Цілком логічно, що під час війни і нервова, і психічна система людей зазнала суттєвих змін, і в суспільстві значно збільшилася кількість людей, що перестають мислити раціонально та критично», – зауважив Олександр Коптєв.
Наслідки: коли інформація стає загрозою
Наслідки чуток рідко обмежуються лише емоціями. Паніка може призводити до реальних втрат — травм, аварій, хаотичних евакуацій, конфліктів між людьми. Неперевірена інформація здатна зруйнувати плани, бізнеси, стосунки й навіть поставити під загрозу життя.
Ще один серйозний наслідок — поглиблення недовіри до інституцій. Коли люди звикають отримувати «новини» з чуток, офіційні повідомлення сприймаються як запізнілі або неправдиві. Це послаблює здатність держави й громад реагувати на реальні виклики.
«Загалом питання довіри до влади тісно пов'язане із питаннями легітимності цієї влади. Цілком очевидним за відсутності транзиту влади протягом тривалого часу є суттєве зниження легітимності цієї самої влади, що засвідчують чисельні опитування та соціологічні дослідження. На довіру людей суттєво впливають обіцянки, які дають чиновники, народні депутати, міністри та Президент під час війни, але з плином часу виходить так, що ці обіцянки не втілюються у життя. Це має накопичувальний ефект і збільшує напругу в суспільній думці, що і викликає недовіру та призводить до так званої делегітимації», – прокоментував Олександр Коптєв.
У довгостроковій перспективі суспільство стає більш уразливим: легше маніпульованим, більш роз’єднаним і менш готовим до колективних дій у кризових ситуаціях.
Як діяти: прості, але важливі кроки
У цій ситуації багато залежить від кожного з нас.
- По-перше, перевіряйте джерела. Якщо інформація не має чіткого походження, офіційного підтвердження або публікується анонімно — ставтеся до неї з обережністю.
- По-друге, не поширюйте неперевірене. Навіть із добрих намірів. Одне переслане повідомлення може запустити ланцюг паніки.
- По-третє, підпишіться на перевірені канали — офіційні сторінки органів влади, служб, авторитетних медіа.
«Кожна людина має для себе зрозуміти, який контент вона хоче споживати. Дуже часто люди не шукають в інтернеті чи на телебаченні правди, а просто хочуть почути або побачити те, що хочуть. Це не раціонально, але це може бути важливим для їхнього психоемоційного стану. Тому я вважаю, що людина сама відповідальна за той контент, який вона споживає. Зі свого досвіду можу сказати, що побороти чутки, міфи, поширення пропаганди та дезінформації можна лише в одному випадку – якщо це буде унітарна, авторитарна держава із тотальним контролем за поширенням інформації. Такі приклади у світі є, наприклад, КНДР і Туркменістан. У цих країнах абсолютно відсутні чутки та дезінформація, як і свобода слова», – підсумував Олександр Коптєв.
Важливо також пояснювати іншим, особливо старшим людям, які часто стають джерелами панічних «новин». Спокійна розмова і приклад відповідального ставлення до інформації можуть зупинити поширення чуток на самому початку.
Людська історія, з якої все починається, — не виняток. Це симптом великої й системної проблеми. В умовах пандемії та війни інформація стає не просто фоном нашого життя, а інструментом безпеки. Або зброєю — якщо її використовують неправильно.
Відповідальність лежить і на суспільстві, і на владі. Перші мають навчитися критично мислити й не множити страх. Другі — забезпечувати своєчасну, чітку та зрозумілу комунікацію. Лише тоді чутки перестануть бути сильнішими за факти, а інформація почне працювати на захист, а не на руйнування.
Цей матеріал було підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)». Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
