Сьогодні, 2 грудня 2025 року, Первомайськ попрощався із захисником України Олексієм Мурзаком. Чоловіку було 47 років. Загинув герой 25 листопада 2025 року, виконуючи бойове завдання із захисту країни.
Ким був Олексій «Чаус» Мурзак
Олексій народився 21 грудня 1978 року у Первомайську. Тут виріс та на відмінно закінчив 17 школу, з відзнакою закінчив КІРУЕ. В Одеському університеті здобув освіту і диплом юриста. Своїм напрямком він обрав роботу на землі — аграрне право.
Любов до рідного степу й полів спонукала його отримати ще й третю вищу освіту — агрономічну — і зайнятися фермерством. Але юриспруденцію Олексій не полишив: незадовго до великого вторгнення отримав ліцензію на право займатися адвокатською діяльністю та успішно захищав людей в суді.
Його глибокі знання рідного краю втілилися у фундаментальній праці «Історія міста Первомайськ», лекціях та наукових дослідженнях.
З перших годин повномасштабного вторгнення Олексій став до лав Добровольчого Українського корпусу «Правий Сектор». Майже чотири роки він воював лише на передовій у найскладніших ділянках фронту: Серебрянському лісі, на Курщині, під Авдіївкою та Покровськом.
За мужність і героїзм був відзначений орденом «За мужність», медаллю «За оборону Бахмуту» — за індивідуальний героїзм під час захисту цієї легендарної фортеці та медаллю «Золотий тризуб». Завдяки винятковому знанню стрілецької зброї став одним із найкращих кулеметників, про якого знімали окремі телепрограми. Пройшов шлях від рядового до офіцера — командира взводу наземних роботизованих систем.
Служба
Один з побратимів написав про Олексія:
«Чаус на щиті.
Побратим, з яким ми пройшли шлях від 2022-го. Він був із тих, про кого гімн ССО декламує: «вийшли на лови люди-вовки». Бо Чаус справді став таким — не з народження, а з вибору. Виріс у Вовка, коли війна здерла з людей усе зайве.
У ньому було багато — емоція, глибина, знання, гострий розум. Але головне — внутрішній хижий спокій, який мають тільки ті, хто не боїться дивитися смерті прямо в очі. Він не вагався. Не відступав. Не грав ролей.
Вів себе так, як жив справжній Вовк — тихо, точно, чесно, до кінця.
Чаус не шукав слави. Він просто робив свою роботу так, щоб іншим було легше стояти.
І саме тому його смерть болить, ніби вибили опору.
Тіло забрала війна.
Але дух Вовка, який він виростив у собі, — лишився з нами».
Нехай світло його відваги та доброти залишиться з нами назавжди!
