Поствиборча лихоманка сходить нанівець, нова команда змінює кадри,. На місцях цей процес лише стартує. Гард.City розпитав колишнього очільника Первомайського району Володимира Вовка про досягнення за час керівництва районною адміністрацією..
— Чому ви, будучи підприємцем, пішли в депутати, а потім і в чиновники?
— Раніше я кілька разів брав участь у виборах: балотувався від об'єднаної партії «За ЄдУ», і програв 30 голосів своїй суперниці — вчительці СШ №12. Другий раз балотувався на виборах мера в 2008 році, і загалом отримав непоганий результат, не маючи великих фінансів, зв'язків і впливу. Став третім за результатами голосування. Втретє став депутатом міськради і керівником фракції БПП.
Коли ми прийшли до міськради порівняно великою фракцією, мені здавалося, що ми багато зможемо домогтися. Але частина команди відразу ж відкололася, переслідуючи особисті інтереси та інтереси інших груп. Партія у нас була молода, ми набрали в неї людей з начебто прогресивними поглядами. Але виявилося, що цих людей вже набрали інші, просто ми про це ще не знали. Відтак фракція швидко поріділа, а не маючи більшості в міськраді, багато пропозицій та ідей колеги просто почули. У кращому випадку, якщо ти маєш свої погляди на економічні процеси та господарську діяльність, тобі кажуть, що таке ніхто ніколи не робив. І показати свої знання і досвід, який отримав в бізнесі, я не міг, хоча мої пропозиції були реальними і мали дієвий механізм втілення.
За час свого депутатства я дуже часто чув фразу: «Добре вам критикувати, а потрібно робити щось», і в підсумку вирішив, що дійсно потрібно щось робити. Тому подав заявку на участь в конкурсі на посаду голови Первомайського району. Мою кандидатуру затвердили, не відразу правда, десь рік цей процес йшов. Я отримав можливість працювати зовсім в іншому напрямку і зрозумів: якщо ти готовий жертвувати, то багато чого виходить.
— А багато чим треба жертвувати?
— Так, буває навіть і друзями. Коли ти приходиш на керівну посаду, люди думають, що ти відразу ж будеш їм щось робити в обхід правил. Але так не повинно бути. Є чіткий критерій — корисно або ні для суспільства. І навіщо амбіції та особисті знайомства змішувати з господарською діяльністю, викликаючи нерозуміння суспільства.
— Коли ви з усвідомленим бажанням йшли на посаду голови району, як уявляли собі цю роботу та що хотіли зробити?
— По-перше, я хотів показати, що дійсно можна працювати з бюджетом і при цьому він буде працювати на цей населений пункт. Хотів побудувати систему, на чолі якої стоятиме здоровий глузд та економічний розрахунок. По-друге, це повинна бути система з холоднокровним розрахунком з одного боку і креативом з іншого боку. Тобто, це мали бути і нестандартні рішення. Я розумів, що прийшов у систему, яка вже налагоджена і живе таким укладом не один рік. Я відразу сказав колективу райадміністрації, що в тонкощах не розбираюся, але давайте будемо командою і працювати на результат, а не на галочку.
І певний результат ми отримали. Коли я очолив район, інвестиції в нього становили 600 тисяч гривень, а за два роки — понад 20 мільйонів. Щоб домогтися цього, ми повинні були співпрацювати з бюджетами всіх рівнів. Треба лобіювати інтереси району і не боятися цього слова. Лобіювання — це нормально. Потрібно вигризти ці гроші, а потім максимально прозоро та ефективно їх розподілити. Ми відремонтували дороги, які раніше ніколи не ремонтувалися, збільшили в рази видатки на школи району і деякі з них зробили кращими в області, дах на райлікарні, побудували нову амбулаторію. У нас 19 районів в області, а кошти на будівництво — лише на 14 амбулаторій. Потрібно було переконати, що ми можемо знайти кошти в бюджеті на співфінансування, а потім побудувати цю амбулаторію, а не змарнувати проект.
— Ви запропонували підлеглим бути однією командою. Вони почули вас?
— Не всі. Для них це чуже. Вони звикли бути частиною системи, а не командою. Я завжди намагаюся будувати відносини на паритеті. Перед чиновником поставлена задача, і якщо він її не тягне, потрібно думати, чим йому допомогти сьогодні, щоб завтра ми це завдання все-таки вирішили. Після двох років роботи я почав цінувати професіоналів незалежно від їхньої партійної приналежності. Я готовий чути людей і визнавати свою неправоту, якщо мене переконають у тому, що я неправий.
Ми зробили максимум, який можна було зробити в цьому відрізку часу і простору. Коли я став керівником, район посідав 18 місце в області, зараз Первомайський район — другий. Вважаю, що це показник моєї роботи — підняти рейтинг району і привабливість для інвесторів. Я переконав людей, що в районі можливо приватно-державне партнерство, і воно зараз працює у нас в туристичній сфері в Мигії. Хоча туризм у нас все ще до кінця не розкритий — ні в місті, ні в районі.
— Які у вас були відносини з головою ОДА?
— Досить ділові. Він теж був людиною цілеспрямованою, і незважаючи на суперечливу інформацію про нього в ЗМІ і неоднозначні відгуки, прийшов в чиновники з бізнесу і намагався багато зробити, щоб залучити інвесторів до Миколаєва. Ми не передзвонювалися часто, але відгук на наші прохання і пропозиції у губернатора був, і це важливо. Наприклад, під час снігопаду минулої зими. Я намагався максимально донести інформацію про реальний стан і просив допомоги. На жаль, так часто буває, що люди не хочуть визнавати реальну картину і думають, що можуть впоратися своїми силами. Так не впораємося ми своїми силами! І я не соромився просити і навіть вимагати допомогу. І до цього нормально ставилися, бо знали, якщо я говорю, що ситуація патова — такою вона і є насправді. І навпаки.
Бувало, що й ми пропонували свою допомогу в розчищенні доріг, і навіть у сусідній області. І це нормально. Звичайно, були такі, хто говорив, що ми в Миколаїв хабарі возимо, і тому нам допомагають, але не було цього ніколи під час моєї роботи. Це один з моїх принципів: нічого нікому не возити. І мені ніхто не пропонував возити. І навіть розмови не було.
Ми змогли організувати прозору систему тендерів, і люди, які на них перемагали, були в шоці, тому що раніше переможцем, як правило, була одна і та ж фірма. Була ситуація, коли ми взяли вугілля по 2 тисячі гривень за тонну, тоді як інші набагато дорожче, і на зекономлені кошти поміняли вікна в школах. А вже наступного року ці вікна дозволили закупити нам менше вугілля, і знову заощадити і щось поліпшити вже за допомогою співфінансування різних проектів. Адже співфінансування — це заявка на те, що тобі цей проект потрібен. У нас цей показник в середньому до 10% по ремонту доріг, а в іншому районі — всього 3%. І куди швидше зайде Облавтодор? Ми ніколи не економили на співфінансуванні і затягли в район колосальну суму грошей.
— А що вам не вдалося зробити за ці два роки?
— Скажімо так, є ще ділянки, де можна було б отримати результат. Наприклад, забезпечити жителям району інтернет. Ось у нас люди записуються на прийом до лікаря через інтернет. І це добре. Коли ми починали цей проект, нам говорили: «Покиньте, з села по інтернету до лікаря записатися — це фантастика!»
А воно працює. Є телефон у внучки, є інтернет в бібліотеці. Записатися можна. До речі, де ще я приділив недостатньо часу, то це в бібліотеках. Це ж хаби культурного життя села! Мало яка сільрада сьогодні може дозволити собі утримувати клуб. А бібліотека може бути в будь-якому селі. У ній є інтернет, туди приходять діти, щоб пограти на планшеті, і поки чекають своєї черги, читають книги. Туди приходять дорослі, аби обговорити новини, тому що там тепло і нормальні умови. Сьогодні бібліотеки отримують гідне фінансування, тому цілком можуть претендувати на роль культурного центру. І в кожному селі можна знайти під неї приміщення. Це реально. Але, на жаль, до цього у мене так і не дійшли руки.
Наталія Заражевська, Володимир Галузінський
