«Грензавод» чекає дій, а не обіцянок: час навести лад у забутому мікрорайоні Первомайська

«Чому у нас немає ні доріг, ні освітлення, ні аптек, ні нормального автобуса? Ми що, гірші за інші мікрорайони Первомайська?» — запитують мешканці віддаленого району «Грензавод». Тут роками не було ремонту, вулиці потопають у темряві, громадський транспорт — рідкісний гість, а найпростіші справи, як-от: дістатися на роботу чи купити ліки, перетворюються на випробування. Люди відчувають себе відрізаними від міста і забутими владою. Єдине, що працює стабільно, — вивезення сміття. Журналістка поспілкувалася з людьми.

Грензавод — мікрорайон у кількох кілометрах від центру Первомайська. Неподалік дачні кооперативи, поля, ставок і річка Синюха. Ще кілька років тому тут жило майже п’ять тисяч людей, працював садочок, магазини, ходив великий автобус, час від часу ремонтували дороги, організовували свята. Місцеві з теплом згадують часи, коли депутаткою була Оксана Іванченко — за їхніми словами, тоді тут «щось робилося».

Тепер — тиша. Магазини закрилися, дитячі майданчики заросли бур’янами, зупинка на в’їзді стоїть розвалена й обліплена амброзією. Електроопори похилилися, вулиці темніють із настанням вечора, а замість доглянутих узбіч — звалища просто неба. І при цьому в мікрорайоні людей побільшало. Дачні будинки заселили ті, хто тікав від війни, і тепер навантаження на інфраструктуру зросло.

Тут колись вирувало життя

Свої поїздку журналістка в мікрорайон Грензаводу організувала під вечір, в час, коли сонце сідало за поля. Дорога в цей час виглядала особливо сумною. Перед в’їздом — зупинка, що давно втратила свій первозданний вигляд: бур’яни вище колін, зламані сидіння і чимала діра. Поряд — бруківка, яка, здається, ще трохи й розсиплеться під ногами, лісосмуга, що задихається в амброзії, і закинутий дитячий майданчик, де колись лунали голоси малечі, а тепер лише вітер крутить іржаві гойдалки. Зачинені магазини, похилені стовпи, а будинки подекуди стоять пусткою, ніби втомилися чекати господарів. І от за кілька хвилин я на місці — на перехресті Шовкопрядної та Фермерської (Водоп’янова), де красу скель і балки безжально затьмарює купа сміття. Тут, серед цього контрасту, вже збираються люди. Хтось опирається на палицю, хтось під’їжджає автівкою, хтось із онуками підходить і навіть Бонька, місцевий пес-улюбленець, прибіг на «балаки». Бо всім болить, бо хочеться, щоб хтось почув.

Ями по коліна і автобус посеред дороги

Микола ШрамкоАвтор: Наталія Клименко

Починаємо розмову. Перший, хто береться говорити, — Микола Шрамко. Чоловік проживає на вулиці Хуторській (Осипенко), що неподалік. Це ближче до річки. Прийшов, аби сказати за дороги, похилений стовп на його вулиці та бродячих собак.

— Ви ж бачили, як заїжджати, — починає пан Микола, — суцільні ями. Потрібно все вирівняти, підсипати, пройтися грейдером. Я просив, щоб хоча б холодний асфальт поклали. А автобус зараз стає просто на дорозі, бо майданчика немає. Люди вибігають, ловлять його, як можуть. Хай зроблять по-людськи, а не для галочки. Ще одне — проблема з бродячими собаками. Треба щось робити. Через дачі не можна пройти, бо вівчарки кидаються. А ми нічого не можемо вдіяти, бо закон забороняє відстріл. І найголовніше, не забудьте про це сказати, щоб стовп на Хутірській укріпили. Інакше після першої бурі матимемо біду (мова про електрику — авт.).

Автор: Наталія Клименко

Електрика зникає від першого пориву вітру

Тетяна Голубева підхоплює розмову щодо проблем з електрикою. Каже: ледь вітер подме — електрики немає.

Тетяна ГолубеваАвтор: Наталія Клименко

— У нас скрізь старі скрутки, а мали б бути кабелі. Стовп на Хутірській два роки як похилився, але ніхто не міняє, — обурюється жінка.

За сіллю — в центр міста

Лідія ДіцулАвтор: Наталія Клименко

Лідія Діцул переїхала в цей мікрорайон з Добрянки, що на Кіровоградщині, років з десять тому. Все було б нічого, але ось продуктів ніде купити, бо ж магазин закрили, і ліків немає, де придбати, бо аптеки тут зовсім немає.

— Купити пачку солі чи сірників — і то треба їхати в центр, — розповідає бабця. — А як з тачкою в автобус залізти? Водії та інші пасажири лаються.

Автобус маленький, а пасажирів багато

Як тільки заговорили про автобус, то тут насипалося на горіхи усім: і владі, і перевізникам, і дачникам, і таксистам.

Тамара Козаченко обурюється:

— Дають нам маленьку маршрутку, а людей зараз — і дачники, і місцеві. Не вміщаємось. Ввечері взимку — темно, жодного ліхтаря. Хіба ж так можна з людьми вчиняти? Таке враження, що ми тут усіма забуті.

Тамара Козаченко (в центрі) та Тетяна Шевченко (праворуч)Автор: Наталія Клименко

Тетяна Шевченко додає:

— Перший автобус о 6:45 — і то не всі влазять. У базарні дні взагалі кошмар. Увечері з центру о 17:00 вже не сісти. Інші мікрорайони обслуговують регулярно, а ми — як забуті. Хіба не можна пустити більший автобус, щоб люди могли уміщатися всі. А так маленька маршрутка, що на ладан дихає, і входить туди десь до 19-ти людей. Ми всі там, як оселедці, їдемо. А ще сміємося: хочеш масаж за двадцять гривень — тоді гайда до нас.

Ірина ПанченкоАвтор: Наталія Клименко

Ірина Панченко розповідає:

— Щоб купити хліб або піти в аптеку, треба їхати в центр. Половина жителів — літні люди. А маршрутка повна, таксі сюди не хоче їхати, бо водії не хочуть бити свої автівки. Мені, щоб потрапити вчасно на роботу, треба встати о п’ятій ранку, щоб не прогавити перший автобус. Бо якщо запізнюся, то доведеться або таксі викликати, або пішки чимчикувати. Невже не можна якось вирішити цю проблему? Бодай додатковий автобус пустити через Сидора Білого. Все ж менше буде йти. А так ідемо у будь-яку погоду, ноги б’ємо, час втрачаємо. Є 51-й, 101- й маршрути, то вони кожні п'ятнадцять хвилин бігають, хай би хоч одненька якась завернула на Сидора Білого, яка різниця, яким маршрутом. А нам все ж легше було б.

До речі, пані Ірина все життя відпрацювала вихователькою. Тривалий час — і на грензаводівському садочку. Тепер тільки спогади про нього. Каже, що серце болить, коли говорить про той заклад, бо ж там кращі роки свого життя провела.

— Там же все своїми руками було зроблено, скільки душі було вкладено. А тепер, що там — практично руїни. Ось так наш район приходить у занепад. Боляче від усього стає. А насправді можна було б перетворити його на оазу. Тут у нас і дуби столітні є, і криниця давня з джерельною водою. І балка, гляньте, яка гарна, і чисте повітря, і городину є, де вирощувати.

До нашого гурту підходить молода пара, вірніше, приїздять на автівці з шашечкою таксі. Сергій, так звати молодого чоловіка — таксує. Запитую у нього, хто сюди приїздить із таксистів і чи погоджуються їхати?

СергійАвтор: Наталія Клименко

Посміхаючись, Сергій відповідає, що лише ті, які тут проживають.

— Кожен намагається обрати кращий маршрут, — каже хлопець, — а вже сюди з великою неохотою їдуть. А що його машину бити, тут же бруківка повністю розтрясе.

З мобільним інтернетом багато не навчишся

Наталка ДемченкоАвтор: Наталія Клименко

Наталка Демченко, яка нещодавно переїхала з Дніпра, і має сина-школярика, зіштовхнулася з інтернет-перешкодами.

— У вересні школа, — каже пані Наталя, — а інтернету немає. Ми вже тільки куди не зверталися, і в чергу до всіх провайдерів записалися, але поки нічого не виходить. А дитині через два тижні в школу. Дванадцята школа — вона ж на онлайн-навчанні, то уявіть, як нам навчатися. З мобільним інтернетом багато не навчишся. То як нам бути?

Смітник у балці

Є у мешканців цього району ще одна проблема, яка багато років поспіль ніяк не вирішується. Це несанкціоноване звалище, яке організували, звісно, ж місцеві. Але найбільше потерпають ті, хто живуть поблизу. Тетяна Шевченко розповідає, хто виносить сюди сміття. Скаржиться, що це роблять переважно молоді люди, які не хочуть платити за комунальні послуги.

— Молодь виносить сміття в балку, в яму біля кручі. Скільки разів ми говорили про це, нас ніхто не чує. Та ще й зухвало себе ведуть. Раніше ми прибирали, обкошували, щоб не носили туди, а тепер заморилися боротися з байдужістю. За цим же має хтось слідкувати з органів місцевого самоврядування, якісь штрафи мають бути за це. Хіба не можна хоча б це врегулювати?

Пані Олена, будинок якої зовсім поруч смітника, бачить і знає, хто робить цю «брудну справу». Колись навіть пробувала присоромити, та отримала у відповідь погрози й образи. Тепер мовчить, бо боїться.

Покинуті хати — можливості для переселенців

Ще одна проблема, яка кинулася у вічі, — це покинуті будинки в мікрорайоні. На чотирьох вулицях, які вдалося об’їздити, журналістка нарахувала до десятка пустих будинків. Окремі з них розвалюються, є такі, що ще придатні до житла, є газифіковані й в гарному стані.

Робота з власниками таких покинутих будинків — це справді непросте, але цілком посильне завдання для місцевого самоврядування. Особливо в умовах війни, коли питання розселення людей стоїть гостро. Ці будівлі можуть стати не лише житлом, а й основою для самозайнятості переселенців чи місцевих жителів. Головне — мати політичну волю й організаційне бажання працювати з цим ресурсом.

А ще головне сьогодні — бути почутими

У місцевих жителів, попри усю складність ситуації, не зникло бажання навести лад у своєму домі і разом працювати на відновлення мікрорайону. А ще для них головне — бути почутими. Люди відкриті до співпраці й готові разом з владою долати перешкоди. Мріють про лідера, який би організував, допоміг та посприяв вирішенню проблемних питань, бо нинішнього депутата, за словами людей, тут ніхто не знає, а нова квартальна, кажуть, не справляється зі своїми обов’язками. Тут прекрасно розуміють, що разом виклики завжди легше долати.

Проблем багато — ресурс є: як можна дати нове життя мікрорайону «Грензавод»

Ось перелік проблем, які озвучили мешканці віддаленого мікрорайону:

• Відсутність доріг.
• Відсутність вуличного освітлення.
• Недостатній громадський транспорт.
• Недостатній інтернет.
• Немає аптек, магазинів.
• Похилі електроопори та перебої з електрикою.
• Бродячі собаки.
• Несанкціоноване звалище.

А ще мешканці скаржаться на байдужість місцевої влади, відсутність ефективного представництва — депутата, який би реагував на потреби району, слабку роботу квартальної та загальне згасання соціальної активності в громаді.

Після поїздки та спілкування з мешканцями зробила для себе такі висновки: район має потенціал для відродження через розвиток туристичного маршруту. Тут є мальовнича балка, криниця з джерельною водою, столітній дуб, ясен і близькість до річки Синюхи. Якщо об’єднати зусилля громади та влади, «Грензавод» може стати затишним місцем з доглянутою природою та можливостями для розвитку. Для початку потрібно не так багато — бажання, трохи зусиль і мінімальні ресурси.

Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту «Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа», що впроваджується ГО «Агенція розвитку локальних медіа АБО». Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії.