На майданчику по вулиці Сонячній, 32, хтось понівечив опорний засіб, який допомагав первомайцю Станіславу Доброскоку долати перешкоди. Про це чоловік написав на своїй сторінці у фейсбуці. Журналістка зацікавилася дописом і зустрілася зі Станіславом. Тож далі про ситуації, з якими доводиться стикатися людині з інвалідністю у нашому місті.
Передмова від авторки
Історія зі Станіславом, як на мене, — це історія байдужості. Багато років поспіль держава декларує європейські цінності, на всіх рівнях ведуться розмови про інклюзію та безбар’єрність, але розмови завершуються, а люди з інвалідністю залишаються сам на сам зі своїми проблемами.
Тим часом актуальність теми у воюючій державі більш ніж очевидна. З фронту повертається чимало людей з пораненнями, а отже — для них уже мають бути створені умови для пересування.
З чого почалося знайомство зі Станіславом
Все почалося з фейсбучного посту, який, до речі, модератори цієї соціальної мережі врешті заблокували, бо ж побачили в ньому агресію. Про що писав Станіслав? Наведу оригінальний текст. Звісно, він емоційний, як на мене, то більше схожий на крик душі.
«Про що цей пост?
Про скотиняк, тварюк, ублюдків, які ходять по цій землі, та про батьків, які плодять та своїм недоприкладом виховують їх. Ось прям дуже цікаво — чим ... важко адекватно написати чому мене це ДУЖЕ-ДУЖЕ ОБУРИЛО!
У мене проблема/ми, фігня, яка не виліковується (як її отримав — неочікувано). Щоб прийти до можливості піднятися за допомогою неживого/статичного предмета було витрачено багато коштів (всі кошти світу — це саме цей варіант), роботи з тренерами/реабілітологами, щоб ублюдочні малолітні тварюки зламали те, що не тільки мені, а й тобі допомагає жити життям — ЗЛАМАЛО. Чим тоді ви краще за рашистів? Щоб створити умови — зроби це сам, щоб знайти винних — зроби це сам, щоб їх покарали — звернись до всіх кіл бюрократії та тоді хріна тобі лисого! Але я буду шукати цю тварь, і так, я ходжу з палицею… Це наочний приклад, як місто чекає повернення людей з фізичними вадами. «Дивані експерти», «яжематері», «любителі кидатися тапками» — засуньте свої коментарі собі в дупу!»
«Нарешті питання набере розголосу»
Коли я запропонувала Станіславу зустрітися, він написав: «Нарешті питання набере розголосу» і мене це дуже зачепило. Бо в цьому реченні був і біль, і відчай, і водночас радість, що нарешті хоч комусь діло до проблеми, з якою зіштовхнувся Станіслав. А так в цивілізованому суспільстві не має бути, бо ж мова іде про людину, а отже — про наше з вами життя в умовах сьогодення.
Призначаю зустріч і їду на Сонячну. Це практично край міста, бо далі поле та котеджі. І так: багатоповерхівка на Сонячній, 32. Тут і проживає Станіслав. Молодий чоловік зустрічає мене біля під’їзду. Ми відразу заводимо розмову про стан дороги й недобудовану прибудову до будинку. Це перше, що кидається в очі. Видно, що проблема задавнена. Станіслав якось приречено каже, що питання багато років ніяк не зрушиться з місця.
— Якщо прибирати біля будинку, — розповідає він, — то треба обов’язково просити ЖЕК, щось пофарбувати — нереально. Щоб відремонтувати дорогу, мають бути звернення. Он скільки розмов було про ремонт дороги, а толку — нуль. Пестов — керівник, якому щомісяця платиться квартплата, у ці краї не їздить, а прибиральники біля 32 будинку можуть з'явитися лише тоді, коли ми їх просимо.
Станіслав демонструє мені благоустрій у подвір’ї і акцентує, що практично усе це зроблено руками самих жителів будинку.
— А двірник у вас є? — запитую.
— Є, — відповідає Станіслав, — та він прибирає тільки тоді, коли ми телефонуємо до ЖЕКу.
Далі прошу чоловіка показати місце, де стався інцидент. Станіслав показує мені майданчик і зупиняється, бо далі йому важко піднятися. Саме там, вище бордюру, стояв поручень, завдячуючи якому чоловік міг піднятися та піти до спортивного майданчика чи до лавочки. Тепер він це зробити не може, бо хтось невідомий по-варварськи знищив опору. Питання: навіщо? Кому заважала річ, яка допомагала в житті Станіславу і не тільки? І чому сьогодні проблема болить лише одній людині?
— В пості, — каже Станіслав, — я написав не лише про себе, але й про інших, бо ж це не лише я один. Тут є ті люди, яким поручень потрібний, а вийшло так, що це питання лише моє, і все.
Бути мобільним у Первомайську людині з інвалідністю — велика проблема
Станіславу тридцять два роки. Має дві вищі освіти: Київський національний торговельно-економічний університет та Харківський державний університет харчування й торгівлі. Працював на СТО БАМ, потім зненацька захворів — і почалося абсолютно нове життя. Лікування, реабілітація та повернення в соціум. Знову влаштувався на роботу. До речі, як розповідає Станіслав, він довго шукав офіційну роботу, щоб була за напрямком навчання. Вдалося влаштуватися у компанії Netmix, але це ще було до великої війни. Тоді керівництво компанії запропонувало роботу після посту Станіслава в соцмережах про пошук роботи. Наразі молодий чоловік працює системним адміністратором у компанії «Діаман».
За роки свого нового статусу, а їх уже майже 12-ть, Станіслав зрозумів, бути мобільним у Первомайську людині з інвалідністю — велика проблема. Він влітку навіть провів своє власне інспектування об’єктів. І ось – який результат.
Першою Станіслав інспектував дорогу, яка веде до його будинку. Чоловік розповідає, що у зв’язку з тим, що тут був зроблений неякісний ремонт, він перечепився та упав.
— Якось влітку, — розповідає Станіслав, — мені стало зле, я зачепився і упав. Добре, що допомогли люди. Знаєте, розмов було багато про ремонт дороги, а толку — нуль.
Хотів Станіслав потрапити і у міський парк центральними східцями. Каже: нереально спуститися. Для кого його тоді приводять до ладу, якщо увійти туди можна тільки подумки?
Так само, стверджує Станіслав, кінотеатр «Прем’єра», краєзнавчий музей та «Плаза», де він міг би продовжити реабілітаційний шлях, однак зараз це лише мрія.
— Я би хотів ходити туди, — розповідає Станіслав, — але ж там немає поручнів і немає, як піднятися. Мій тренер готовий був би зі мною займатися, але керівництво не готове створити умови для людей з інвалідністю.
— І так, куди не піди, скрізь перепони, — констатує молодий чоловік. — І я такий не один. А скоро з війни повернеться чимало тих, кому теж буде некомфортно проживати у нашому місті.
Ситуацію коментує Алла Гінкул, засновниця групи «Нам не байдуже»
Алла ГінкулФото: з особистого архіву
— Знаєте, перші думки від історії Станіслава — це суміш обурення та розчарування, — говорить Алла. — Хочеться прямо запитати: «Люди, де ваша адекватність?» Той факт, що хтось зламав поручень, який допомагав людині долати бар’єри, говорить не лише про відсутність поваги, а й ставить під сумнів нашу зрілість як суспільства.
Чи готове наше місто приймати людей із пораненнями, військових, людей із інвалідністю? На мою думку — ні. Ми не маємо належної інфраструктури, щоб забезпечити елементарну мобільність. Дороги, тротуари, громадські місця, культурні заклади — усе це залишається недоступним для багатьох.
Але головна проблема — це відсутність культури поваги до людей. Нам потрібно проводити більше освітніх кампаній, які навчатимуть поваги до інших людей, їхніх прав і потреб. На мою думку, байдужість і нерозуміння — це наслідки відсутності освіти й виховання.
Звернення до небайдужих
Хочу звернутися до небайдужих людей. Знайдіть можливість найближчим часом встановити для чоловіка життєво важливий поручень. На це багато коштів не потрібно. Тут кілька металевих труб, банка фарби та невеликі фізичні зусилля. За детальнішою інформацією звертайтеся до мене, Наталія Клименко.
P.S. Коли стаття уже була на редакторському столі, до журналістки зателефонував керівник ТОВ «Комунтехбудсервіс Петро Пєстов і, дізнавшись про проблему Станіслава, пообіцяв, що допоможе відновити поручень. Щодо відсутності двірників пояснив, що сьогодні підприємство, як і всі, має проблему кадрів, бо ж більша частина працівників — на фронті.
У свій час редакція Гард.City провела дослідження. Журналісти відвідали мікрорайони міста, щоб з'ясувати, наскільки доступною є базова інфраструктура для людей, котрі пересуваються на кріслі колісному, станом на серпень 2024 року.
