Максим Демченко приїхав у відпустку до Первомайська, першу за останній рік. Днів не так багато, щоб вирішити усе, що накопичилося за цей час. Втім, серед свого щільного відпускного графіка офіцер знайшов час, аби поспілкуватися з журналісткою. Про що була розмова та який настрій у військового? Читайте далі.
Від авторки
Розмовляти з військовими завжди непросто, особливо з тими, хто тільки-но з нуля. Там, на фронті, у них інший темп і умови життя, інша комунікація та завдання. Там вони солдати, які боронять Україну, свої родини та усіх нас, хто в тилу. Вони не завжди люблять говорити про те, що відбувається на фронті, не завжди готові розкриватися, але коли беруться розповідати, то говорять усе начистоту. З Максимом зустрічаюся уперше. До цього бачила лише на фото і у військовій формі. На зустріч Максим прийшов у цивільному одязі та в кашкеті. Відразу й не скажеш, що військовий. Ми тепло привіталися і пішли замовляти каву. Поки йшли, розговорилися про військову форму. Макс сказав, що то його друга шкіра. Це уперше за останній час, коли він дозволив собі одягти цивільний oдяг. І то, як каже Максим, довелося піти на базар, щоб скупитися, бо із цивільного нічого вдома не було.
Наталія Клименко та Максим ДемченкоФото: Наталія Клименко
Максим Демченко, позивний Бур, — взводний офіцер другого механізованого батальйону Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького. Останніх півроку служить «на нулі», там, де віч-на-віч сходяться життя і смерть, де немає часу на роздуми, де рішення приймаються рішуче і де командир не має права на емоції.
«До повномасштабки я був абсолютно цивільною людиною»
— До повномасштабки, — підпалюючи цигарку, почав Максим, — я був абсолютно цивільною людиною. Хеві-метал, рокер, байкер… Насолоджувався життям, відпочивав, працював на Заполяр’ї, останні шість років працював на Чукотці на золотовидобувній компанії. Дехто навіть моїй родині закидував, що, мовляв, працюю на росію. А коли сталася велика війна, то я, той, який працював на росію, один із перших пішов воювати, а ті, хто одягав вишиванки та кричали про свою любов до України, десь хутко зникли в Європі. Багатьох таких знаю.
Максим Демченко: «До повномасштабки я був абсолютно цивільною людиною». Світлина 2013 рокуФото: з родинного архіву
— Це говорить про те, що не важливо, де ти знаходишся, якою мовою говориш, виявляється, найважливіше те, що у тебе в душі. Щоб ви розуміли, — продовжує Максим, — я 28 лютого мав повертатися на роботу, а 24 розпочинається повномасштабне вторгнення. Мені пропонували з родиною виїхати в Узбекистан, була така можливість, але спрацював код ДНК. Я пішов до військкомату, двічі туди приходив. Але мені все казали: «Ти не маєш спеціальної підготовки, то не до тебе». А втретє, коли прийшов, це уже було, коли п…ари підійшли до Южноукраїнська, я сказав: «У мене дома є дві сокири. Якщо не візьмете, то піду партизанити». Наступного дня я уже був у Кам’янець-Подільському на навчаннях. Паралельно займався саморозвитком: багато читав, слухав інформацію від побратимів, бо, скажу вам, що військовий має вміти критично мислити. Це важливо на полі бою, бо ворога можна перемогти лише розумом. Проходив навчання в Британії, а потім потрапив у президентський полк. Але то не для мене — служба в тилу, тому я, пройшовши ще навчання в Одеській сухопутній академії, і отримавши звання офіцера, попросився на передову. До речі, зі всього випуску я один, який пішов на фронт. Інші відмовилися.
— Чому так? — ставлю запитання.
«Половини моїх хлопців немає»
— Бо в тилу швидший кар’єрний зріст і всі військові «смаколики». Що вам сказати, я уже півроку на нулі — і досі не маю офіцерського посвідчення, та і ставлення до нас жорсткіше, аніж до тих, хто в тилу. Але у мене є мої козаки, з якими я живу по-козацьки. У нас немає розподілу, що я командир, а вони солдати. Ми всі рівні. Ви знаєте, які вони титани! Ви би бачили їх в бою. Рівних немає. Це бійці, які заради інших своє життя кладуть. Я усіляких бачив і усіляке. Бачив героїзм, коли рятуючи хлопців боєць-кулеметник не залишив своєї позиції — і загинув. З Донеччини був боєць, який теж геройськи загинув…. Бачив і тих, хто самовільно покидав бойові позиці, бачив контужених, поранених і полеглих побратимів… І найстрашніше, що я не маю права на емоції. Бо мені далі робити роботу. Після останнього бою такий важкий морально-психологічний тягар, така втомленість... Половини моїх хлопців немає. Половину телефонної книги можна видаляти.
Максим палить, дивиться в далечінь і намагається приховувати емоції. Ми продовжуємо нелегку розмову.
— Чи можна було вберегти? — запитую.
— Кожен з нас ситуацію буде розглядати зі своєї точки зору. Скажу так: все можна було зробити по-іншому, як і багато інших речей.
— Ми можемо говорити про це? – продовжую.
— Ну, ось ситуація з мобілізацією. Скажу, що вона повністю провалена керівництвом. Держава давно могла б управитися з цим питанням, але корупція — ось що нам заважає. Все прогнило наскрізь: «дідів» вигнати не можна, бо війна їм вигідна, молоді хлопці бояться іти воювати. Я тут з одним переписувався, то він мені розказував, що він не створений для війни, йому важливе його життя.
На росії давно вже зрозуміли, що має бути мотивація. Ви б бачили, які вони вмотивовані, іноді диву дивуєшся. Але їм до нас дуже далеко. Ми ніколи і нікого на полі бою не залишимо, до останнього будемо боротися за життя побратима. У них це все не так, їм плювати на загиблих… Маємо велику проблему з сзчешниками, які самовільно покидають частини. Тут великі прогалини. Я уже говорив, коли в самий непідходящий момент солдат покидає позицію, а його замінити немає ким. Ось ці питання треба вирішувати, а не асфальт в полі стелити. В минулому році хтось із місцевих мені розповідав, що в полі асфальт постелили. То краще б ці гроші на дрони бійцям віддали. Мені здається, що люди зможуть зрозуміти всю загрозу ситуації лише тоді, коли побувають самі в тих гарячих точках. Коли перед тобою було місто, а ось його вже немає, воно стерте повністю з землі (показує відео). І я коли накладаю це все на тилове місто, то мені стає страшно. Бо коли ти бачиш, що на твоїх очах коїться, тоді розумієш ціну усьому. Була сім’я, кізочок пасла і раптом прилетів КАБ — і все: немає ані будинку, ані родини. Такий «сюр», дивишся і не розумієш.
— Ти сказав, що мобілізація провалена. Маєш пропозиції, як то зробити?
«Подивіться, що в спортзалах робиться? Для кого вони там качаються?»
— Так. От зараз дозволено нашій бригаді займатися рекрутингом. Це і є мотиваційна мобілізація, щоб хлопці могли пройти підготовку. Кожен військовий має бути вмотивованим і розуміти, заради чого він знаходиться на полі бою. На жаль, таких, як ми, вмотивованих Україною, стає все менше. Ті, хто на початку пішли воювати, їх уже давно немає. Я бачу, що мобілізація має бути справедливою, бо 70 відсотків сьогодні куплені. Подивіться, що в спортзалах робиться? Для кого вони там качаються? Наші справжні воїни худі, підтягнуті, швидкі, жодного немає такого, як в соцмережах показують. Вони справжні, вони козаки — титани. Якби я керував мобілізаційним процесом, то багатьом би це не сподобалося, я би ввів принцип рівності. Знаєте, у нас якось все дуже ніжно проходить. П…ари беруть страхом і грошима.
Хочеться запитати: «А чи забезпечені хлопці на фронті всім необхідним?» Таки наважуюся і запитую.
— Головне, звісно, є, — каже Максим, — але не так, як би воно мало бути. Тому нам важлива дуже волонтерська підтримка. Я щиро дякую Первомайську. Коли нам спалили машини з РЕБами, і як швидко нам надійшла допомога! Це круто. Спрацювали чітко. Я, чесно, не очікував, що так швидко. Але було дуже приємно. Дякую. Взагалі нам дуже допомагають волонтери. Вони нам підкидують різні смаколики, овочі, фрукти. Це все важливо для нас.
На задньому плані — евак, на який збирали підписники Гард.CityФото: Максим Демченко
— А що ти думаєш про мирне життя? Тебе не було практично рік, щось змінилося, з кимось зустрічався? — продовжую розмову.
— Мирне життя — то абсолютно нормально, правда, коли в голові собі накладаю відео і фото, де і які я бачив міста в зоні бойових дій, де справжній апокаліпсис, то зовсім не хочеться, щоб і з нашим містом таке було. Бажання з кимось зустрічатися не було, бо, по-перше, мої всі друзі на фронті, а тут, бачу, що скоро дівчат будуть мобілізовувати. Але геть не хотів би, щоб дівчата ішли на фронт. Я вважаю це ганьбою для чоловіків. Не повинна жінка бачити весь той жах, що там відбувається. Війна — то чоловіча справа. У мене у самого донька, то я би не хотів, щоб вона ішла у те пекло.
— А який маєш прогноз щодо військової ситуації? Перемир’я буде?
«Купіть нам дрони, щоб ми могли вас захищати»
— Я не вірю в перемир’я. Воно наступить лише тоді, коли п...ари получать по рилу, бо в противному разі вони не зупиняться. Мені важко давати якісь прогнози, але ми робимо усе можливе й неможливе, щоб перемогти. Немає чим штурмувати — оце біда. В минулому році приїхав, а мені кажуть, що почали класти асфальт на польові дороги. Які дороги? Який асфальт? Купіть нам дрони на мільйон, щоб ми могли вас захищати. Я вам зараз покажу місто, яке було таким, як наше. Це Вовчанськ, який повністю стертий з лиця землі. Якщо накласти на Первомайськ, то для чого ці дороги? Коли місто не придатне для прожиття.
Макс показує мені світлини своїх колег-бійців. «Цих хлопців уже немає», — каже він, і знову запалює цигарку.
— Для мене зараз в пріоритеті наші діти, щоб жили вони у вільній та мирній державі. Ось за що я переживаю. А нас замінити ніким. За рік я вперше приїхав додому. Ще жодного разу не проходив медичного обстеження. Раніше про це не думав, це зараз проблеми виявляються по здоров’ю. Знаєте, я ніколи не думав, що росія буде з нами воювати, більше на Китай кивав. Але щоб з росією таке, у мене ж там рідні повно, але всі наші стосунки закінчилися. Я не знаю, що у них в мізках, але всі вони думають, що, дійсно нас звільняють. Нам сьогодні конче потрібно гуртуватися, бо орки ідуть нас «звільняти». І вони в це вірять. Нам всім разом треба вести боротьбу з корупціонерами.
Ще тут багато говорять про нашу зарплату, то я готовий віддати зараз свою карточку і хай ті, хто заздрять, підуть на нуль, зароблять її. Хай на фронт піде Коля-котлета. Я впевнений, що за півгодини, проведених в окопі, він віддасть всі свої збереження. Я в цивільному житті заробляв набагато більше, аніж зараз. І тоді, коли все почалося, я не думав про гроші, я думав про ворога і про рідних, як би їх вберегти. Дружину з донькою відправив за кордон, але вони повернулися швидко додому. Бо це найкраще місце та місто на землі. Тут вільні люди, тут свобода. Тут в яку хату не зайди, тебе нагодують і заночувати запропонують.
Десь на цій ноті нашої розмови звучить сирена.
Максим каже, що на Донеччині вона не лунає, не встигає. І продовжує говорити про єдність, про важливість підтримки армії.
— Там дуже важко і страшно, — каже Макс, — там навіть час іде по-іншому. Але ми тримаємося, не подаємо виду. Наші хлопці — титани! Але їм потрібна підтримка. Ви знаєте, до сліз, коли діти нам передають свої малюнки, обереги. Нам все це дороге і важливе. Чесно скажу: без допомоги людей військо не витягне. Якщо люди не можуть і не хочуть воювати, то допомагайте війську, а ті, хто не можуть допомагати, —не триндіть, бо військо у нас козацьке. Воно могутнє!
Наша розмова закінчилася, але мене і досі не покидає відчуття тривоги за те, що більшість тут так і не розуміє, за що гинуть наші хлопці. Сумно. Головне, щоб каяття не було запізнілим.
