Днями в Арт-хабі Вінграновський відкрилася художня виставка «Таланти і шанувальники». Декілька своїх полотен представила художниця з Кривого Озера Антоніна Пожарницька. Окрім художньої творчості, вона видала декілька поетичних збірок. Про свій доробок, про заплановану на вересень-2024 персональну виставку в Умані, а також про співпрацю із митцями Іваном Марчуком, українським живописцем, та Олександром Ігнатьєвим, фотографом із Первомайська, пані Антоніна розповіла Гард.City.
Про натхення з дитинства на берегах Ятрані
— Пані Антоніно, розкажіть про себе. Як і коли починалася ваша творчість?
— Із самого дитинства. Я росла дитиною творчою, тому що виросла у мальовничому місці. Де ріка Ревуха, яка на Черкащині відома всім, впадає у ріку Ятрань, яка відома не лише в Україні, але і за її межами. У цьому межиріччі, на самому пагорбі, який місцеві жителі називають Оґруд (від слова погруддя, бо це округлий пагорб), пройшло моє раннє дитинство. Із 8 місяців мене віддали до бабусі Надії, дідуся Максима і тітоньки Марії, рідної сестри мого батька Володимира Шинкарука. От до 2-х років вони мене виростили у цій красі. Я пам'ятаю велетенські луки квітів, проліски, які були мені по коліна, мені тоді вони здавалися велетенськими. Увесь степ на місці маєтку польського пана, він весь покривався зірчастим квітучим килимом, і поміж нього велетенські квіти шавлії, інших рослин. Оці пахощі, оцей блискіт води, ріка Ятрань там розливалася весною на таку ширину. У дитинстві мені здавалося, що воно, як безмежне море. Бузок квітнув по крутих берегах цієї ріки. Скелі покриті мохом, підбиралися до самої води, бо вода піднімалася весною. Це все, мабуть, вплинуло на мою емоційну натуру. Я росла дівчинкою, залюбленою в природу. Так і закладалися мої нинішні вподобання, мої емоції, мої думки.
Про освіту, фах і захоплення
Пані Антоніна далі розповідає про себе:
«Освіта: Кривоозерська десятирічка з золотою медаллю, Кривоозерська музична школа на відмінно по класу баяна і фортепіано, Київський аграрний університет (на той час с/г академія), факультет агрохімії та ґрунтознавства: вела наукову роботу з органічної хімії під керівництвом доцента Золотухіної (результат — синтез абсолютно нових в науці двох органічних ріст активуючих речовин, про що заявлено на науковій конференції в Києві в 1982 році і увійшло в наукові каталоги й монографію). Входила у склад академічної збірної з баскетболу й гандболу, котрі займали призові місця, музичний супровід численних КВК, хор.
Працювала музичним керівником дитячих дошкільних закладів, відповідальним секретарем Кривоозерської районної газети, економістом с/г підприємств, бізнес-леді, досі займаюся гірськолижним спортом на достойному рівні разом з чоловіком Євгеном. Наразі «поставили на лижі» трьох старших онучат Вікторію, Даринку та Романа, щосезону маємо напружений період гірськолижних катань у Карпатах на трасах найвищої та середньої складності».
Усе життя, починаючи зі школи, — де які стінгазети, вірші, оформлення художнє — воно проходило через мене. Професійно почала писати полотна десь років десять тому. Вісім років тому почала їх підписувати своїм ім'ям. Ніде не навчалася, ні в художньому училищі, ні в університеті. Але геній сучасності, Іван Степанович Марчук, коли вступав у художнє училище, перший рік не вступив через те, що не міг академічно намалювати звичайну склянку. Розумієте? Які вимоги ставлять: намалювати щось дуже просте і звичне. А в людини душа — безмежний Всесвіт. Вона хоче не ту звичайну склянку, а неземного чогось, якогось занурення у глибину, якогось сплеску, того, чого немає в природі.
Про абстракції Івана Марчука, першу збірку поезій і зустріч із митцем
Так формувалися мої полотна. Одного разу натрапила у фейсбуці на надзвичайно оригінальну Віденську прелюдію Марчука. Він написав: «Ще тепле. Навіяло». І я йому виклала своє полотно «Світло, що спадає краплями». І написала: «Ще тепле, але потребує маленької іскорки світла». І він відповів, поставив обійми-серденько. Як це мене надихнуло! Що геній сучасності, визнаний світом, який має понад 5 тисяч шедеврів, який експонується в найкращих мистецьких локаціях світу, де весь світ споглядає (роботи) і зачудований ними, — що він звернув увагу на моє полотно. І з того часу моя поезія отримала таке надзвичайне натхнення, що я опоетизувала його найважчий цикл «Виходять мрії з берегів». Моя перша збірка називається «Створені світи» — це його абстрактні картини і до них — мої поезії. Роздрукувала на матовому фотопапері, розклала у папку з файлами і до кожної написала поезію. Там 32 абстракції, 32 поезії. Це була чернетка. Потім я її повезла до Анатолія Коваленка у Врадіївку до видавництва. Він віддрукував спочатку 12 примірників.
Чотири поетичні збірки Антоніни ПожарницькоїФото: із особистого архіву
«Я їх схопила і поїхала», — згадує пані Антоніна, яка поспішала на зустріч із митцем, котрий тоді перебував у Києві і мав невдовзі їхати до Відня. І продовжує розповідь:
— Я з ним (Іваном Марчуком, — прим. авт.) зустрілася восени, в листопаді, на його «Шевченкіані», для презентації якої він приїхав з Відня. Це його давній цикл, який він писав на картоні ще у 80-х роках минулого століття. Він писав до віршів Шевченка картини. А я до його абстракцій написала поезії. Презентувала йому десять тих збірочок (вони поїхали до Відня, а дві він нам із Коваленком повернув назад зі своїм особистим автографом).
Він їх як побачив, побачив свої абстракції у матовості, тому що що столичні глянці — це одне, глянець сам по собі відринає половину краси полотна, відсвічує, як люстерко, відбиває. А тут погляд поринає в глибину. Він як подивився на свої абстракції і каже: «Це я намалював?» Я кажу: «Так, ви не впізнаєте свої власні шедеври?» (сміється — прим. авт.). Він подивився на мене і каже: «Я вражений, ніколи не думав... найважчий мій цикл, за який не бралися столичні поети, дався вам. Значить, у нас із вами співзвучність». І у нас зав'язалася така щира розмова, він своєю артмайстернею мене водив.
Іван Марчук та Антоніна ПожарницькаФото: із особистого архіву
Пані Антоніна дуже цікаво розповідає про фарби. Виявляється, різні види акрилу відмінні навіть на запах і на смак. «Він показував акрил, який йому привозили з Америки, наш з Італії везуть, яким я полотна творю. Вони навіть на смак різні, мають різний запах, різну структуру. Акрил трошки тьмяніє, йому потрібно додавати якоїсь іскорки. Масло, темпера, що він «Шевченкіану» створив, — то інший, оксамитний тон. Масло з часом дає кракелюр, тобто, розтріскування. Акрил поєднує у собі пластичність акварелі й темпери і стійкість та яскравість олійної фарби».
Після тієї зустрічі Антоніна Пожарницька створила другу збірку «Синергія двох».
«Це більш глибокий роздум про його абстрактні картини. Це як би поглиблення: до кожної абстракції можна писати тисячі поезій. Ми створили із видавцем Анатолієм Коваленком «Синергію двох», я презентувала її Марчуку на його 88-річчя, подарувала свою малоформатну картину «Монстри із свідомості митців», яка зараз висить у нього в артмайстерні у Відні. Я відновила це полотно, як він відновив свою картину, яку вкрали у перший день, коли експонувалася «Шевченкіана». Він за два тижні відновив по пам'яті, а я за два дні відновила за фотографією.
Видання Івана МарчукаФото: із особистого архіву
У нас дуже багато таких нюансів, багато всілякої синхронізації. Я безмежно можу про нього говорити, тому що це людина, якій 88 років і яка позиціонує Україну як надзвичайно творчу по всьому світі. Це слова Марчука, що Україна на квадратний метр родить найбільше талантів у світі. У нього є вислів: «Дайте мені тисячу років, і я розмалюю все небо і не повторюся». Майя Санду, президентка Молдови, носить шалик із принтом його абстракції, й інші відомі жінки й чоловіки світу його принтами користуються. Зараз він був у Києві, презентував випущену Нацбанком монету на тему його картини «Пробудження». Ніби Україна пробуджується. У мене є поезія до цієї картини.
— Де можна почитати ваші поезії?
— В Артхабі Вінграновський. Я була у суботу (під час відкриття виставки, — прим. авт.), привезла свої чотири збірки і ще п'ятий науковий доробок є, на обкладинку якого взяли мою абстракцію «Світ-хамелеон». Тому що ця монографія присвячена метеоритам Кримки і Мигії. Свідком падіння одного з болідів була моя бабця Ефімія у Секретарці.
Монографія, обкладинка якої ілюстрована Антоніною ПожарницькоюФото: із особистого архіву
У тій монографії є моя поезія, називається «Легенда бабці Ефимії». Починається так: «Летів мішок вогню». Так вона мені, дошкільняті, розповідала. Як могла людина з села, у якої було два класи освіти, сказати, як летить болід? Вона казала: «Летів мішок вогню. Гудів, стрілялося у боки іскрами...»
Легенда бабці ЕфиміїФото: із особистого архіву
Окрім цієї поезії, у монографії є і друга, «Світ-хамелеон». Ці дві поезії видавець Коваленко додав у мою нову збірку «Краплі світла», вона така товстенька, 350 сторінок, 5 розділів. Там є філософська лірика, природа, фантазійність, є військова тематика. І є бунтарство.
Про співпрацю із фотографом Олександром Ігнатьєвим та майбутню виставку в Умані
У «Природі» є багато поезій до фотокартин Олександра Ігнатьєва. У нас із ним ведеться творча співпраця. Він отримав золотий приз київського конкурсу, його фотокартина «Повінь» експонувалася на ВДНГ, я до неї теж написала поезію. У нас із ним має бути каталог його найкращих фотосвітлин і мої поезії до кожної з них.
Антоніна Пожарницька і Олександр ІгнатьєвФото: із особистого архіву
У центрі старовинного міста Умані наприкінці вересня буде виставка моїх полотен, у старій будівлі у центрі.
Незабаром в Умані відбудеться виставкаФото: Із особистого архіву
Олександр Ігнатьєв зараз створює цикл сувенірів, магнітиків із принтами моїх картин.
Живе спілкування — це неперевершено: про зустріч в Артхабі Вінграновський
Зустріч в Арт-хабі ВінграновськийФото: Із особистого архіву
До Артхабу Вінграновський пані Антоніна завітала спонтанно:
«Це було дуже приємно, що всі знайшли час, усе пройшло на вищому рівні, відбулося. Приємно було спілкуватися з Іриною Відмиш, ми знайшли спільні корені з Секретарки. Її дідусь творив поезії. Вона зачитала мені вірш «Тиша» — це ж класика, я була зачудована. У нас в Секретарці настільки творчі люди. Там і зараз є ті, що творіть нескінченно. Навіть переживши важкі втрати на фронті, люди знаходять у собі сили для творчості.
Ірина Відмиш і Антоніна ПожарницькаФото: Із особистого архіву
Я туди завезла кілька своїх полотен, які сподобалися саме Івану Марчуку, у мене близько 120 полотен, які йому сподобались. Кілька його портретів у мене є. Є мої ілюстрації до збірки «Мамина пісня», яка теж є в Артхабі Вінграновський. Керівниця і організаторка цього дійства Наталія Терещенко дуже творча, глибинна натура, вона випромінює душевне світло».
Про творчість та її актуальність
«Творчість — це якась розрядка для душі, особливо у наші важкі часи, — продовжує пані Антоніна. — Ми маємо проходити усі перепони і йти вперед. Якби наш той наш сусід заглядав час від часу у свою душу і творив, йому не було б часу на когось нападати і творити таке, що твориться зараз. Тому я вважаю, що мистецтво має бути актуальним, має виноситися на передній план нашого життя, тому що це і є світло, яке веде за собою. Це дозрівання нашої душі, нашого характеру. Це саме той промінчик світла, який веде нас вперед. Якщо ми його не маємо, цього променю, ми блукаємо у темряві.
Так, як відчуває Іван Степанович Марчук, як відчуває Олександр Ігнатьєв, як відчуває надзвичайно творчий і високоінтелектуальний Коваленко із Врадіївки і його дружина Лідія Яківна. Це люди глибокої душі, з якими можна сісти і балакати нескінченно, забувши про все: і про обід, і про вечерю, балакати і не набалакатися, тому що багато є співзвучних тем для розмов. Ці теми не якісь там суєтні, заземлені, вони більш глибокі. Їхній часовий проміжок надзвичайно великий: ще з часів створення світу і до далекого майбутнього».
