Проєкт «Не пробачимо. Не забудемо. Голоси людей» продовжує збирати свідчення російсько-української війни. Розповіді трьох українських студентів про те, як війна змінила їхнє життя — читаймо і згадуймо, кожен своє.
Діана БорисенкоФото: Наталія Клименко
Матеріал підготувала студентка кафедри журналістики, реклами та PR-технологій НУК імені адмірала Макарова Діана Борисенко. Викладачка Наталія Клименко.
Артем: «Ніхто не міг уявити, наскільки затяжною і руйнівною виявиться ця війна»
Артем ТрипуновФото: з особистого архіву
Артем Трипунов, студент, колишній професійний спортсмен, який займався таеквон-до ІТФ, зараз живе у Словаччині, у місті Жиліна. До війни він мешкав у Маріуполі — місті, яке стало символом героїзму та страждань під час війни в Україні.
Початок війни для Артема став страшним шоком
Прокинувшись вранці 22 лютого, Артем одразу ж почув шокуючу новину. З усіх боків лунали повідомлення про вибухи та обстріли, і вже з першого дня у місті було чутно артилерійські залпи. Маріуполь, який звик жити поблизу лінії фронту, намагався продовжувати звичне життя, хоча невпевненість у завтрашньому дні і страх вже охопили містян.
— На другий або третій день повномасштабної війни, — розповідає Артем, — ситуація кардинально змінилася. Почалися масовані обстріли міста, яке ворог взяв у кільце. Вже в перший тиждень Маріуполь залишився без світла, води, опалення. Якимось дивом газ ще продовжував надходити до 6 березня. Запаси їжі швидко виснажувалися, а обстріли ставали все інтенсивнішими.
Відео та фото надав Артем Трипунов.
«Найжахливішими були бомбардування: щодня на місто падали до півтори сотні бомб»
Артем з родиною намагалися вижити в цих умовах, більше того — допомагали іншим.
Вони прийняли у себе людей з села, що неподалік міста. Їхні розповіді про жахи, що відбувалися там, свідчили, що ситуація буде лише погіршуватися. Проте ніхто не міг уявити, наскільки затяжною і руйнівною виявиться ця війна. Ворожа військова авіація почала активно діяти: літаки-винищувачі кружляли над містом, Маріуполь нещадно обстрілювали.
— Найжахливішими були бомбардування, — пригадує Артем, — щодня на місто падало до півтори сотні бомб. Це було дуже страшно.
Кожного Артем з мамою стикалися з небезпеками: артилерійські обстріли, бомби, холод, голод. Вода була заражена холерою через велику кількість трупів. Зв’язок зник, і вони піднімалися на дах сусіднього офісного будинку, щоб хоч якось зловити сигнал і дізнатися новини про своїх рідних. 18 березня їм вдалося востаннє зв’язатися з кимось.
Міський голова втік, у Маріуполі швидко почався хаос. Проте мешканці будинку Артема об’єдналися і стали однією великою родиною, допомагаючи один одному вижити. Люди, ризикуючи життям, бігли на допомогу сусідам, навіть під час обстрілів. Артем навчився розпізнавати звуки обстрілів, які «калібри» летять, і це не раз рятувало йому життя.
— Щоб вижити, — каже він, — важливо було мати запас їжі, води, свічок, батарейок і медикаментів. Після всього, що ми пережили, я почав більше цінувати прості речі, як-от? можливість пити воду з крана або купувати продукти в магазині.
Коли Артем зміг вибратися з Маріуполя через Ростов, він був вражений побаченим: освітлені вулиці, цілі будинки, спокійно гуляють люди. Після довгого перебування без електрики, він стояв на освітленому проспекті і дивився на місто, що здавалось йому дивом.
Весь цей час разом із Артемом була його мама, яка стала його головною підтримкою. Вона намагалася врятувати його, закриваючи собою під час обстрілів. Вони трималися міцно за руки, розуміючи, що лише разом зможуть пережити цей жах.
Одне життя — два вторгнення: історія Іллі з Донецька
Ілля не надав своє фото
«Я був у шоковому стані: плакав і говорив матері, що не хочу помирати»
— На початку 2014 року, — пригадує Ілля, — в наші мирні міста Краматорськ і Слов'янськ увійшли Гіркін та його бойовики. Тоді я ще був школярем, учнем четвертого класу. Буквально за місяць-два окупанти взяли контроль над Донецьком — і почалося життя в окупації. У місті панувала величезна суєта: сотні тисяч людей виходили на мітинги проти окупації, але їх розганяли зброєю. В школі ж розпочалася масштабна пропаганда: дітей змушували писати листівки «ополченцям», щоб ті вбивали «фашистів». Я пам'ятаю, як мої батьки сварилися з вчителькою через це. Один із днів лютого 2015-го мені дуже добре запам’ятався. Ми з братом сиділи на дивані та дивилися відео на планшеті. Все було тихо. І раптом — свист і вибух. У нашій кухні вилетіли вікна. Мати швидко взяла валізу з документами, ми за хвилину зібрались і спустилися в підвал. Я був у шоковому стані: плакав і говорив матері, що не хочу помирати. Ми просиділи в підвалі до вечора, поки не прийшов батько з роботи. Наступного дня ми поїхали до бабусі на інший кінець міста на кілька тижнів. Виявилося, що п'яні росіяни вирішили розважитися і вистрілили з міномета по цивільній машині. Загинув один чоловік. Це сталося буквально на сусідній вулиці, бо я жив у приватному секторі.
«Кажуть, найстрашніше на війні — це звикнути до неї»
— Згодом я звик до постійних звуків стрілянини та вибухів, — продовжує розповідь Ілля. — Кажуть, найстрашніше на війні — це звикнути до неї. Коли в 2022 році почалася повномасштабна війна, я вже не реагував так гостро. Я знав, що робити в різних ситуаціях, але це був інший рівень жаху. У 2018 році ми переїхали до Дніпропетровської області. Вранці 24 лютого 2022 року мені зателефонував друг о сьомій ранку. Він сказав: «Ілюхо, війна почалася, Харків обстрілюють». Моєю першою думкою було: «Старий дурак настільки тупий, що цим вирішив поховати і себе, і свою країну? Досвід 2014 року його нічому не навчив?» Я не вірив, що почнеться війна, адже після життя в Донецьку я приблизно розумів стан російської армії і знав, що це збіговисько алкашів буде масово гинути. Деякі мами в батьківському чаті писали, що не варто боятися, все закінчиться за три дні, вони візьмуть, що хочуть, і підуть. Нам знову довелося змінювати місце проживання, але цього разу вже на Європу. Я і так планував вступати до університету після 11 класу. Батько теж здійснив свою дитячу мрію: пішов з заводу через скорочення — і почав працювати далекобійником. Замість школи ми з однокласниками пішли робити блокпост на дамбі, як і всі інші школярі в місті.
— Знаєте, — продовжує Ілля, — з 2014 року я стикався з багатьма неприємностями, бо через непорозуміння донеччан не любили і вважали нас багатіями. Це була одна з причин, чому ми не виїхали раніше. Після 2014 року кількість родичів скоротилася, а після 2022 — ще більше. У 2022 році мій найкращий друг дитинства з Донецька писав мені, що нас йдуть «визволяти» і скоро я вчитиму нову історію. Я був у повному шоці.
«Тепер я вмію робити коктейлі Молотова і ховатися від снарядів»
— Після 2022 року я почав ще більше цінувати життя, — ділиться Ілля. — До 2022 року дуже хотів поїхати в АТО і воювати, але після 2022, коли смерті стали буденністю, я все переосмислив. Тепер моя найголовніша цінність — це родина і моя дівчина.
Історія Анни з Сумщини
АннаФото: з особистого архіву
«Війна стала випробуванням, що перевернуло моє життя і життя моєї родини»
— Для мене, студентки, — розповідає Аня, — війна стала випробуванням, що перевернуло моє життя і життя моєї родини. Зараз я проживаю в Словаччині. А на момент початку війни я була вдома і бачила те, щоб не хотіла бачити більше ніколи. Про початок війни я дізналася від мами. Був ранок четверга 24 лютого. Я ще спала, коли крізь сон почула жахливі новини. Спочатку я не могла повірити, що це відбувається насправді. Здавалося, що це якийсь страшний сон, який скоро закінчиться. Я була впевнена, що все триватиме не більше двох днів, і я зможу повернутися до свого спокійного життя.
— Проте ситуація швидко змінилася, — продовжує згадувати Анна. — Ми виїхали на хутір до бабусі, куди лише раз на тиждень приїздив магазин. Одного дня нам сказали, що магазин більше не приїде. Це був перший сигнал, що все йде не так, як ми очікували. Оточення було миттєвим, але ми намагалися зберігати спокій і триматися разом. Реальність війни стала для нас страшною і болючою. Було декілька ситуацій, які залишилися в моїй пам’яті назавжди. Одного разу через наш город їхала колона з російськими танками. Ми ховалися в погребі, чуючи, як здригалася земля під нами. Вночі у нашому подвір’ї ми чули російську мову і кроки окупантів під нашими вікнами. Наступного дня до нас прийшли два невідомих чоловіки у цивільному одязі з автоматами. Вони розмовляли російською і питали, де знаходиться село, яке вже десять років, як не існувало.
«Війна змусила мене більше цінувати те, що маю»
— Моя сім’я розділилася на три країни: тато залишився в Україні, я опинилася в Словаччині (тут навчаюся), а мама з братом виїхали до Британії, — говорить Анна. — Пам’ятаю як зараз, коли ми з міста їхали до бабусі в село. Їхали на машині з надписом «діти», що, можливо, врятувало нам життя. На щастя, ми не зустріли окупантів по дорозі, лише залишену техніку. Потім були Умань, Тернопіль, а далі дорога в Європу.
«Сподіваюся, що одного дня ми зможемо знову зібратися всією родиною і жити у мирі та спокої»
— Ця війна навчила мене багато чого, — підсумовує Анна. — Я зрозуміла, що життя потрібно цінувати і використовувати всі можливості, які воно дає. Тепер я знаю, що можу покладатися лише на себе. Війна зробила мене більш чуйною та самостійною, навчила поводитися в екстремальних ситуаціях. Моя родина та найкраща подруга підтримували мене в ці складні часи, і я дуже вдячна їм за це. Попри всі труднощі, я вірю в краще майбутнє. Сподіваюся, що одного дня ми зможемо знову зібратися всією родиною і жити у мирі та спокої. Цей досвід зробив мене сильнішою і навчив цінувати кожен момент життя. Я вірю, що зможу використати всі ці уроки для того, щоб стати кращою людиною і допомагати іншим у важкі часи.
