Футболістом можна й не стати, але активне здорове дитинство отримати. Та для цього треба кілька складових: власне бажання, дисципліна, активна залученість батьків та старання тренерів. Про це, а також багато іншого журналіст Гард.City поговорив із тренерами футбольного клубу Victory. Інтерв'ю вийшло чималеньким, зате розмова видалась щирою, відвертою та корисною для всіх, хто планує зайняти свою дитину футболом.
«Та шо ж таке із цим замком!..» — Анатолій Халковський нервово колупається ключем в отворі дверей роздягальні. Такі приміщення, де тренери дають передматчеві настанови, проводять наради, звуть «каптьорками». Саме в такій «каптьорці» вирішили усамітнитись для розмови. Бо довкола вирує турнір до річниці виведення військ із Афганістану. Тут і діти, і дорослі, і ветерани. Словом, футбольний пульс високий.
Кілька хвилин марного колупання кількох людей у дверях призводить до того, що тренери викликають своїх підопічних, які останніми залишили кімнату та зачиняли двері. Назріває прочухан. Але тут лунає заповітний «клац», ключ провертається, замок відчиняється, і масивні дерев’яні двері впускають нас всередину.
Тут, поміж гетр, бутс та решти спортивного інвентарю, розміщуємось і починаємо розмову. Цього разу старший тренер вирішив, що говити має не тільки він, відтак, прихопив двох колег, Олександра Тейшана та Дмитра Панасюка.
Підсумки 2023 футбольного року
— Якщо одним реченням охарактеризувати 2023 рік для вас як тренерів, то яке це буде речення?
Олександр Тейшан: «Одним реченням не вийде. Можна кількома. Це був рік виходу на новий рівень. І це дуже добре. Це перший рік, як ми заявилися на чемпіонат України, почали виступати. До цього двадцять років в місті ніхто не грав на чемпіонаті України саме серед дитячих та юнацьких команд. Жодна команда. Також до здобутків варто віднести те, що в 2023 році у нас всі вікові категорії практично грали. Футбольний клуб Victory закриває всі вікові категорії, які є, і по яким проводять чемпіонати області з футболу, з футзалу. Дуже насиченим був рік. Ми практично в кожному турнірі беремо участь і багато де посідаємо призове місце у кожній з вікових категорій».
— Скільки зараз у вас є вікових категорій? Сім, вісім?
Анатолій Халковський: «Скільки на цей час у нас зараз? Якщо брати по футзалу, то його проводили в п'яти вікових категоріях. Наш футбольний клуб в кожній був представлений. Це 2008-2009 рік народження, 2010-2011, 2012-2013, 2014-2015, 2016-2017 роки народження.
Ми єдина команда в області, яка була представлена в усіх вікових категоріях. Таку можливість маємо завдяки всім тренерам клубу. Плюс в тому, що наші тренери не стоять на місці, а розвиваються. Зокрема, ось отримали категорію С — диплом від Асоціації футболу Миколаївської області. Я як старший тренер теж пройшов заняття на категорію С і отримав сертифікат УЄФА. І зараз у нас на часі розширення тренерського штабу. До нас долучається новий тренер Савелій Олегович Пасічник, який проходить також курси тренерські».
— Тобто, можемо говорити і про певне розширення, ще якусь додаткову вікову категорію набирати чи просто розподілити між собою ті, що є?
— Наразі в нас кожен тренер відповідальний за певну вікову категорію. Але ж ми розуміємо, що груп у нас більше, ніж тренерів. Тому говоримо і про взаємозамінність. Приміром, як ми працюємо на базі ліцею «Ерудит». Кожен тренер може замінити іншого, в нас кожна дитина знає всіх тренерів. Це не є великою проблемою. Кожна дитина знає, батьки знають, до кого звернутись. Ще один додатковий тренер — це можливість зосередитись глибше і більше кожному на своїй групі. Але, водночас, підхопити за потреби іншу групу теж не має бути проблемою.
— Скільки дітей нині в клубі?
— Дуже багато. У нас на даний момент у футбольному клубі Victory займаються 108 дітей, відповідно до статистики.
— Який ще приємний підсумок 2023 року для себе можете відзначити?
— З такого позитивного я можу сказати, що ми увійшли в період великої кількості виїздів. У нас зима взагалі вийшла така, так би мовити, бонусна. Чому? Тому що я в дитячому футболі двадцять років, і ніколи ще в житті в мене не було такого, що в нас всю зиму, кожні вихідні ми десь їдемо на змагання. І це як на місцевому рівні, так і на обласному. Саме завдяки таким виїздам ми набираємось ігрового досвіду та розширюємо коло знайомств. Приміром, з футбольним клубом «Локомотив» (Подільськ) познайомились. І стали їхніми постійними гостями на футбольних фестивалях. Нині знов збираємось їхати. За це все окрема подяка батькам.
Про закулісся клубу
— Слушно, бо якраз мав запитати, як така активна діяльність клубу відбувається постійно? Адже ви повністю самостійно себе забезпечуєте.
— Так, все від батьків фактично у нас йде. Звісно, ми є громадська організація, є членські внески, і ми залежимо від членських внесків, бо туди входить і зарплата тренерів, і, наприклад, оренда. Ми допомагаємо школам там, де ми займаємось. Інвентар — це все забезпечують батьки. Важливо зауважити, що в нас є і багатодітні родини, вони, звісно ж, не вносять членських внесків, тому що ми це все розуміємо. Так само, коли займаються дітки військовослужбовців, які загинули на війні. Звісна річ, жодної копійки ми не беремо з цих дітей. Не треба пояснювати чому. Дуже приємно, що в нас в клубі сформована повноцінна спільнота, в якій підставляють одне одному плече. Приміром, їдемо десь на виїзд. А є дітки, в яких батькам складно забезпечити можливість дуже часто їхати. То у нас інші батьки приходять і кажуть, мовляв, чому це не їде той і той? І коли чують поясннення, то без жодних зволікань чи сумнівів виявляють готовність підтримати цю дитину, і помогти їй теж поїхати. Ми як тренери це не ініціюємо, бо не можемо наказувати комусь робити щось. Але дуже круто, що батьки самі розуміють, що як це так, поїде той, а цей не поїде? Ми ж команда! Мають всі їхати. Тому в нас тут навіть питань не виникає. Їдемо — то всі.
— Тобто у вас така повністю сформована маленька футбольна екосистема, де все працює і налагоджено?
— Так, переважно так і є. Але звісно, як і всюди є ряд проблемних питань. Мова про мрії батьків, які хочуть реалізувати через дітей. Це коли приходять і записують дитину, бо, розумієте, саме батьки мріють про футбол. Дитина не мріє, але хочуть прожити свої мрії дитячим життям. Тому у нас просте правило: якщо має дитина записатися, ми обов'язково спілкуємося, в першу чергу, з батьками. І з'ясовуємо, чиє це бажання: прийти на футбол. В цьому році будуть у нас введені правила футбольного клубу. Вони повністю будуть відповідати законодавству України.
Фото: ФК Victory
Ще дуже багато батьків приходять, які просто не розуміють, що таке футбол. Я як тренер розумію, коли дитина приходить у 5-6 років. Так, вона полюбляє рухатися, полюбляє гратись з м'ячем. Це ми можемо забезпечити, наприклад, якісь рухливі ігри, таке інше. Але потім вони підростають. І постає питання: а що ж робити далі?
Восьмий, дев'ятий, десятий, одинадцятий клас — інакша історія. Вже батьки трошки, як кажуть, в'їхали в тему футбола. Вони розуміють, що треба працювати, розуміють, як треба працювати, які цілі ставити і як їх досягати. А особливо після таких випадків, коли до нас приїжджають селекціонери з великих клубів, «Кривбас», наприклад. І от зокрема в 2023 році в нас дуже багато хлопців вступили до академій клубів у вищій лізі, в ДЮФЛУ. І я розумію, що це робота всього тренерського штабу, і, в першу чергу, це заслуга батьків. Тому що вони розуміють, що таке футбол, які вимоги. І контролюють цей процес.
— Добре, а якщо приходять батьки, які не претендують на медалі, академії і вищу лігу? А просто хочуть здорового фізичного розвитку дитини. Як з ними у вас будується діалог?
— Так, є і таке. Ми розуміємо, що не буде футболістом. Але не відмовляємо, звісно ж. Пояснюємо наші можливості, розпитуємо про очікування. І знаходимо компроміс. Є батьки теж, які мають на дитину дуже великі надії. Завищені, я би казав. Ми їм пояснюємо, що дитина лише починає працювати, як і над чим слід працювати, що це спільно треба працювати і контролювати весь цей процес та супроводжувати. А тоді чуємо «улюблений» аргумент: що в батьків немає часу. Оце велика проблема, коли в батьків немає часу, коли ми бачимо перспективу, дитині кажемо, що потрібно зробити. Чітко бачимо план, потенціал і розуміємо, як його розкрити. Але тут нам потрібна також взаємодія і залученість батьків. А в них часу нема.
— Ну, от ви бачите, що в дитини є задатки гарні, але треба їх розвивати. То які поради в такому випадку даєте?
— Так, звісно, розвивати, але не тільки груповим заняттям під час тренування, але і вдома. А вдома в нас що? Самі знаєте. І наприклад, коли йдуть у нас ігри, є основний склад, дуже серйозна боротьба, потрібна самовіддача, відповідальність. А діти в нас сідають до півночі і грають в телефоні, а о дев'ятій ранку в нас матч. Звісно ж, людина не може зібратися, не може вийти на футбольне поле і зіграти, а після обіду тільки до тями приходить.
Фото: ФК Victory
І коли ти говориш батькам, то різна реакція дуже. Деякі батьки це розуміють, а деякі починають казати, що нічого вдіяти не можуть. Але в цей же час вони приходять, і заявляють, що «ми ж хочемо стать футболістом і все». Я всім батькам кажу, що ми не вороги вашим дітям, розумієте? Ми не заради примхи вимагаємо дисципліни і відповідального підходу. Це дуже гарно видно, коли приїжджають наші діти з інших клубів, де вже грають на серйозному рівні. І розповідають якесь просте, елементарне, без чого там тебе не будуть тримати. Це режим дня, коли дитина повинна їсти, коли спати, коли ще щось. Такий порядок в усіх професійних клубах. І якщо ви туди цілитесь, бачите своє майбутнє там, хочете свою дитину бачити там, то цей порядок має стати частиною вашого життя вже зараз!
Головний виклик сьогодення: потрібна спільна взаємодія
— Якщо у відсотковому співвідношенні взяти, як розподіляється відповідальність тренера і батьків у формуванні з дитини спортсмена?
— Зі свого досвіду скажу, 60% від батьків залежить. Чому? Тому що якщо, наприклад, це якийсь спортивний інтернат, то там знаходиться тренер, а ще директор, вихователь. І весь час дитина працює по правилам, витримує дисципліну. І там через дисципліну передусім йдуть до результату. А в клубі в нас правила. І саме тому, що на відміну від інтернату, ми не цілодобово з дитиною поруч, то це спільна відповідальність наша і батьків. Є моменти, де батьки звикли до певного свого розпорядку, так, і їм тяжко його міняти, краще йти до тренера, намагатись про щось домовлятись. Але так це не працює. Якщо є бажання, буде й можливість. Ну, а якщо нема, то хто ми такі, аби змушувати. Життя і обставини в кожного свої. Можу запевнити, що наші тренери в усіх випадках стараються підлаштуватись і знайти компроміс. Але вище голови ми не стрибнем. Хочете результати? Маєте працювати.
— В мене в цьому контексті якраз було питання, і до того, як я встиг його поставити, ми вже його порушили фактично. Ну, от, є діти, яким просто по приколу. Цікаво спостерігати збоку, але немає розуміння, що тренування собою являє ізсередини. І здавалося б, хочеться йти займатись, але не заради досягнень, командної взаємодії і таке інше. А просто по фану. Бо так веселіше проводити час з однолітками. А потім, коли заняття виходять на новий рівень, де вже є колективна відповідальність, тисне результат, у команди є вже певні очікування. А дитина не це мала для себе на меті. Який шлях в такому випадку правильніше обрати? Чи з часом вийде адаптуватись і цієї проблеми просто не виникне?
— Насправді діти бачать набагато більше від батьків. Тому, коли вони приходять, от на всі ці запитання вже відповідь для себе мають. Принаймні початкову. Ну, по-перше, коли приходять початківці, це передусім соціалізація. Просто знайомство з колективом і адаптація в ньому. Це ще одна наша мета як клубу. Щоб діти спілкувалися. Ми не професійний футбольний клуб. У нас є діти з особливими освітніми потребами і з вадами розвитку. І батьки дуже радіють, щиро радіють, коли дитина приходить на тренування, спілкується, цікавиться. Наша ж діяльність не обмежується лише тим, що ми граємо на Україну, на область. Ми так само проводимо і різного роду інші активності, і товариські зустрічі, і змагання між групами. Намагаємось створювати такі моменти, де кожна дитина знайде собі щось цікаве. Кожна залучиться, кожна візьме участь. Без винятку.
— А чи має сенс в такому разі займатися окремо групам, які працюють над здобутками і тим, для кого це активне дозвілля, фізичний розвиток, соціалізація і таке інше?
— Абсолютно ні. Ну, чесно, бо як можна ділити? Навіщо їх ділити? В нас же інакша геть задача, навіть як в соціуму. Та і коли ми поєднуємо різних дітей в одну спільноту, відбувається обмін, взаємодія. Хтось в чомусь одному талановитий, хтось в іншому. Взагалі, що ми вкладаємо в це поняття? От в мене є такі футболісти, які не можуть шнурки собі зав'язати. А може дитина бути менш помітна у футбольному плані, але мати дуже гарні комунікативні здібності, може бути дуже емпатична. Всі діти важливі, кожна реалізує свої якості і доповнює те, що відбувається довкола. Це симбіоз, на якому і відбувається розвиток. Взагалі, всім і завжди кажу: неталановитих дітей немає, взагалі немає. Кожна дитина талановита по-своєму. Все залежить від тренера. Як навчити дитину?
І потім, у кожної дитини свій особистий темп розвитку. І кожна дитина свій шлях проходить у своєму темпі. В мене, наприклад, був випадок: я ставив м'яч і просив просто вдарити стоячий м'яч. А хлопчик не попадав по м'ячу взагалі. Однак через рік ця дитина грала в основному складі і був один із найкращих захисників. Це залежить і від тренера, і від дитини, і від батьків. Дуже велика проблема, коли приходять два хлопця, наприклад, один трудяга, який не попадає по м'ячу, він приходить на кожне тренування, зуби зчепить і працює, він біжить, він не може, але робить і врешті він попадає по м'ячу. Хай десять разів промахнувся, та один попаде. А приходить в той же час інший, якому більше дано з народження. Та буває так, що він десь пропустив тренувань десять і в складі вийшли ті, хто більше працював. Коли дитина приходила в шість років чи в сім років, то це не означає, що до дванадцяти років вона не покаже прогресу. Це розвиток дитини, все дуже індивідуально.
Але ще і ще раз кажу: в чому проблема в індивідуальній роботі? Бо зараз у батьків нема часу контролювати дітей. Ми, тренери, можемо контролювати дітей лише на тренуванні. Пояснюємо і дітям, і батькам, робимо батьківські збори. Хто дослухається, то у нас є гарний результат, хто не дослухається, далі працює як може, хтось йде.
— А от про взаємодію, між іншим, між батьками і тренерами. Наскільки у вас є нормальний зворотній зв'язок від батьків? В сенсі, розуміння ваших вимог, те, як реагують і наскільки реагують правильно на ваші вимоги?
— Той, хто захоче, то і правильно зрозуміє і правильно відреагує. Таких більшість. Ну, наприклад, якщо десь там в нас по всім віковим групам є проблеми такі, що в нас треба батькам нагадувати, нагадувати, і ще раз нагадувати, то все в тому, що всі зайняті. Але давайте не забувати, що у тренерів теж так само. У нас у кожного є основна робота, теж ми працюємо. І це так, дуже гарне хобі, яке ми любимо, тому що в мене тренерський склад весь практично прийшов не з вулиці. Всі грали разом в командах і знають вимоги, і цілі ставлять перед собою.
Чи треба прагнути встигнути всюди сучасній дитині?
— От якраз тоже ця тема дуже важлива. Про розфокус, коли батьки намагаються охопити все. Аби дитина не сиділа десь в телефоні, намагаються зайняти кожну її вільну хвилину. Наскільки цей підхід ок? Наскільки він ефективний, якщо ми займаємо весь вільний час дитини п'ятьма різними заняттями і дитина всюди залучена?
— Ну, з точки зору організованості це дуже добре. Чому? Тому що це дисциплінує знову ж таки. Вчить розподіляти сили та час. Така дитина, якщо суто про футбол казати, може засяяти через пів року, через три роки, бо не може не бути безрезультатної наполегливої роботи. По-перше, якщо дитина ходить на багато гуртків, це йому жорстка дисципліна, це вже п'ятдесят відсотків перемоги. Бо дитина знає, що з неї вимагають, що потрібно робити, вчасно прийти, встигнути виконати завдання і таке інше.
Бо ж, будьмо відверті, діти повинні дорослішати. Вони мають входити в доросле життя. Мають готуватися до труднощів. Бо так, виявляється, в житті трішечки складніше, вже мама не зав'язує шнурочки, не витирає, вибачте, носа. Це все такий сюрприз потім буде, якщо дитину не залучати до праці. Подекуди важкої, але потрібної. Така модель, як нині, дуже популярна є: сильно жаліти дитину, оберігати від всього, пил здувати, це хибний шлях. І ведмежа послуга дитині.
— Як це відбувається у вас? Оця дисципліна, важка робота і так далі.
— Ну як, залежно від кожної окремої ситуації. Кожна людина індивідуальна і розпочинаємо з того, що намагаємось уніфікуватись та відчути себе як одна спільнота. Аби не було такого, як коли ми їдем на виїзди, і тоді вже на місці починається: «Ой, Владіміровіч, а я не буду кашку їсти, бо мені мама інше варить. Ой, я не можу отаке, бо мені бабушка якось там сердечками викладає...» (сміється — авт.). Бо якщо є таке, то потім я кажу: «А як же ж ти хочеш мріяти?» Бути футболістом починається з цього: режим дня, режим харчування. Бо якщо нема режиму харчування, а організм росте, то потім що? Правильно, починається під навантаженнями, ой, ноги болять, спина болить. Все це, ще раз повторюю, залежить від контролю батьків. А у батьків, на жаль, нема часу.
Про плани на 2024 рік
— Окей, 2024-й почався, ви вже впевнено ввійшли в нього. От які у вас амбіції на цей рік? Які у вас плани? Якщо минулоріч ви поставили рекорд фактично, за двадцять років вперше вийшли на Україну. То треба, значить, уже як мінімум не менше.
— Звісно. Це не лише від виходу на Україну залежить. Дуже дуже багато планів у нас. Ми щиро вдячні нашій міській раді за підтримку, щоб діти могли представляти місто на чемпіонаті України. Але серед планів та цілей, які ставив би перед нами, не лише нашим клубом, а взагалі, перед всім дитячим футболом міста, це об'єднатись. Мрія така, щоб місто Первомайськ, усі футбольні клуби наші, якось навколо однієї мети об'єднались. Мені видається, якби зараз консолідувати весь дитячий футбол міста, ефективність була би краща.
— Тобто, ви пропонуєте об'єднати всі дитячі клуби в один?
— Ще до війни у нас була розмова, було бачення, як рухати далі все. Але ми стикаємося з тим, що, на жаль, футбольний клуб Victory як підбурювач до чогось незрозумілого в очах решти футбольної спіьноти. Але це цілком притомні речі. Спільно можна більшого досягти. Ми їздили по Україні, я зустрічався з багатьма людьми, які грають, той же таки «Локомотив» з Подільська. У них от, приміром, тренер старшої групи працює в бюджетній організації, тренування проводить в спортивному клубі «Подільск». Але він представляє і тренує команду «Локомотив» (Подільськ). Ми спілкувались, запитував про це, то в них немає жодних питань. Жодних претензій, бо це футбол одного і того самого міста.
Думки молодої генерації тренерів
— Розкажіть про ваших вихованців. Який найбільший здобуток у ваших підопічних? Адже точно є те, чим можна дійсно пишатися за цей рік. Тому що, приміром, навіть кожен тиждень грати — для дітей це непроста історія.
Олександр Тейшан: «Насправді все починається саме з наших найменших, 2016-2017 рік, вони в перший раз виїхали на обласний турнір. Це для них було вперше. Чимало було суперників, і наші діти не програли жодної гри, стали чемпіонами Миколаївської області».
Олександр Тейшан
Дмитро Панасюк: «По 2012-2013 року можна сказати, що ми дуже на контрастах виступали. Проти «Все для даху» граємо, виграємо 4:1, а вони лідирують в групі. А тоді граємо з Новим Бугом, який на восьмому місці. І попадаємо їм 1:3. Як це називається, я не знаю. Хлопці кажуть, незручний суперник».
— Тобто, є проблеми з налаштуванняи на суперника?
Дмитро Панасюк: «Скоріше, з емоційною стійкістю. В нас суперники всі сильні команди, виходимо без усмішок, без всього цього, налаштовані серйозно. І тільки якусь слабину дали, десь трошки притиснули нас, і все, вони вже не знають, куди бігти, що робити. Дуже часто так буває, коли в матчах проти суперника очевидно домінуємо, контролюємо гру, а тоді якийсь один епізод стається, десь грубо суперник зіграв, або собі самі привезли, або десь хтось з трибун щось крикнув. І відбувається надлом психологічний в команді. Хоча перед матчами про все говоримо, все аналізуємо нормально, без жодних претензій спілкуємось, спокійно, виважено і чітко по пунктах все готуємо. Я не знаю, іноді здається, що їх треба в церкву ввести».
Денис Панасюк
— А чи не тому це, що вони все ж діти?
Олександр Тейшан: «Це так, але ж вони тренуються грати у футбол. І грають у футбол. Суперники ж також діти. Це уже про характер, волю до перемоги, спроможність боротись, згуртованість. Такі речі треба починати з дитячого віку закладати. Бо ж інакше все це не візьметься нізвідки в дорослому віці. От вони виросли, і різко стали всі суворими дядьками. Так це не працює. Часто в команді бракує лідерства, щоб капітан взяв ініціативу на себе, підбадьорив партнерів, десь їх струсонув емоційно, але налаштував на потрібний лад».
Дмитро Панасюк: «Для такого віку вже має бути характерно, що капітан має брати ініціативу на себе. Так, вже навіть в такій віковій категорії потрібен лідер в команді».
— Зараз буде провокативне запитання, попереджаю. Воно також про те, як у вас відбувається діалог із дітьми. Коли тренер стоїть біля «бровки» і не замовкає, підказуючи, або й критикуючи по ходу матчу. Я цього ніколи не розумів. Як можна гравцеві, бігаючи, почути ті крики з бокової лінії, коли ти тільки не чуєш нічого по суті? Відповідно, ці всі моменти мають відбуватись до гри. Тож розкажіть, як ви комунікуєте з дітьми, як ви налаштовуєте їх на гру? Щоби і дитяча психіка не постраждала від надмірної агресії, від якоїсь токсичності тренерської. І водночас щоби вони не розслабились, аби правильно налаштувались і відчували, що з ними не «сюсюкають». Де ось цей баланс?
Дмитро Панасюк: «Спочатку в роздягальні ми спілкуємось. Ми даємо їм установку на гру, по якій схемі грають, розказуємо, розповідаємо сильні та слабкі сторони суперника, підводимо їх до цього, щоб вони розуміли схематично, як правильно треба протистояти цим суперникам, куди потрібно віддати передачу. Також ми неодмінно обговорюємо, як граємо на стандартах. Ми це все на установці розповідаємо.
Щодо надмірної агресії, емоційності, вимогливості, кожний тренер це по-своєму називає і бачить, то хлопці це сприймають кожен по-різному. І треба сказати, що інколи такі речі виправдані. Бо інакше, якщо відпустити все, то, вийшовши на поле, хтось боїться поставити ножку жорсткіше, десь у відбір піти. Ми ж все-таки у футбол граємо. Всі знають, що таке футбол. Це контактний вид спорту. Звісно, психологія дитини — це той фактор, на який ми завжди зважаємо і враховуємо».
Анатолій Халковський праворуч
Олександр Тейшан: «От взяти, наприклад, матч у Балті, нещодавно їздили. Про старшу групу зараз говоримо, 2008-2009 роки. Вийшли грати проти подільського «Локомотива». В роздягальні налаштували хлопців, мовляв, це команда непроста, грають на чемпіонат України, матч за перше місце на змаганнях. Аби відповідально зіграли, уважно, спокійно, виважено. Вийшли, перші хвилини гарно, моменти в обох команд є, гра нормально йде, все під контролем. Тоді помилка, обрізка, і 0:1. І все, вже хлопці поникли, десь розкисли, в перерві заходять в роздягальню, чекають, що зараз буде критика, зауваження і таке інше. А ми, навпаки, спокійно, вказали, де помилились, вказали, де переважаємо. Підбадьорили, мотивували. Хлопці в шоці трошки пішли на другий тайм, але це спрацювало, бо виграли в підсумку 3:2. Тоді нас трошки тролили, мовляв, можна грати «без піхача» (усміхається — авт.).
Але разом з тим, все ж певні речі є, які у футболі важливі, а їм ще трошки то важко збагнути. Аби загалом бути хитрішими в потрібний момент. Приміром, зараз граємо лише чистий час, матч завершується, ведемо в рахунку. То десь треба той м’яч притримати, десь сісти ногу почухати, десь шнурок зав’язати. Це відчувати треба. Поки такі моменти нечасто зчитують. Надто чесні, жартома між собою звемо їх джентльмени (сміється — авт.)».
— Ага, тобто оця така здорова хитрість — це неодмінна частина також на вашу думку?
Дмитро Панасюк: «Звісно. Але направду і в старших наших теж така проблема є. Дуже часто, поки тренер не зверне на щось подібне увагу, самі не роблять. Але це не біда, це все з досвідом лише приходить. До цього треба дійти, дорости, аби відчувати. Для того і тренуємось, їздимо, граємо».
— А згадайте себе в їхньому віці. Як у вас було із цим?
Дмитро Панасюк: «Свого часу, коли грав по першій та вищій лізі ДЮФЛ на чемпіонаті України, то нам тренери все це показували і пояснювали, як і коли в потрібний момент діяти і реагувати на події матчу. Але це все ще дуже залежить від індивідуальних якостей людини, наскільки вона, скажімо так, хитра. Десь підставитись, смикнутись, впасти, крикнути гучно, це зветься «пересмикнути». Я це любив робити (сміється — авт.)».
У цей момент двері «каптьорки» відчиняються, і на порозі з’являється гравець команди ветеранів футболу Первомайська. Чолов’яга звертається до Дмитра. Відбувається буквально наступний діалог:
— Тобі там Петрович казав, що вас там треба взяти, 2 числа збираємось…
— ???
— Ну, це ж ти «Вікторію» тренуєш?
— Так, але Victory, і мені ніхто нічого не казав…
— Ну, вам мали сказати... Ти ж Алієв?
— Ні, Алієв, це не я, і він тренує «Торпедо» (всі присутні починають сміятися).
— Та тьху ти, а я Алієва шукав! Чи нє... А, ну вас! Петрович!
Чоловік так само швидко, як з’явився, йде шукати Петровича. Такий він, тісний футбольний світ. Головне, що всі одне одного розуміють. І як правило ті, хто стає його частиною, якщо відчуває внутрішній потяг до гри мільйонів, переймає всі ці «штуки» на підсвідомому рівні. Бо вони вже були десь глибоко, варто було лише розкрити це в собі.
А мої співрозмовники поспішають до зали. Там ось-ось має розпочатися титульний поєдинок ігрового дня. Старша група ФК Victory протистоятиме збірній ветеранів Первомайська. Треба налаштувати хлопців. Спокійно, виважено, і не забути нагадати про футбольні хитрощі. Це також складова успіху.
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
