Кінний клуб з Херсона відновлює свою справу на Первомайщині

Наталія Клименко Журналістка-медіаторка

11 січня 2024 08:26

Коні з дитинства були пристрастю Наталі Бондар. Згодом захоплення перетворилося на сімейну справу — у Херсоні був заснований кінний клуб «Емілія», де можна було навчатися верхової їзди, пройти реабілітацію за допомогою коней та отримати консультацію іпотерапевтки. Після 24 лютого життя клубу та його мешканців кардинально змінилося – вперше в житті коням довелося долати сотні кілометрів на колесах і переїхати на північ Миколаївщини. Тепер клуб відновлює свою справу на Первомайщині. Свою історію Наталія погодилася розповісти журналістці.

Клименко Бондар Первомайськ Наталка Клименко та Наталка БондарАвтор: Наталія Клименко

Наталя впевнено заходить до конюшні. Тут її царина. Коні уже здаля її відчувають. Їхні погляди і поведінка говорять, як вони їй раді. Наталя мене знайомить зі своїми вихованцями. Ось руда Мальва з білою проточиною, поруч поні Сабіна, далі світло-рудий красень Чивас та сіра Мерседес. «Це неймовірні тварини, — говорить Наталя. — Вони настільки розумні, що ви навіть не уявляєте собі. Чивас врятував мого чоловіка під час бомбардування. Став над ним і ні з місця, доки не закінчився обстріл. Тепер ми його називаємо рятівником. І себе він теж врятував від смерті, коли відмовився ставати на своє звичне місце. На ранок там була велика вирва».

«Коли дізналася про війну, я впала в депресію на цілий місяць»

Наталя розповідає і паралельно напуває та годує коней капустяним листям. «Вони дуже люблять капусту, морковку, яблука. У нас завжди цього було вдосталь, — продовжує схвильовано жінка. — Тепер, звісно, все по-іншому. Але ми не скаржимося, навпаки, дякуємо за прихисток, за сіно, за транспортування. Загалом, все те, що нам довелося пережити, — це суцільний жах. Коли дізналася про війну, я впала в депресію на цілий місяць. Не могла ні спати, ні їсти, плакала і думала, що не переживу. У мене було дике бажання знищити ворога власними руками. Та змінити я нічого не могла. Потім взяла себе в руки, почала волонтерити, допомагати дітям та усім, хто потребував. А як тільки закінчилася окупація і почалися серйозні обстріли, почали думати разом із чоловіком, як переїхати. Коли розбомбили конюшню і все згоріло, тоді вже зібралися і поїхали. Так і потрапили до Первомайська. Дякую Аркадію Корнацькому, що допоміг і прихистив».

З Наталею ми познайомилася восени минулого року. Ще тоді вона привабила мене своєю щирістю та неймовірно позитивною енергетикою. І уже тоді зародилася ідея познайомитися ближче і розпитати про секрети іпотерапії. І ось нарешті доля підкинула таку можливість. Довго місце зустрічі не обирали — відразу вирішили зустрітися там, де коні. Наталя емоційно продовжує розповідати про своїх улюбленців, про те, які вони в роботі, які терплячі і розумні і як то воно — займатися іпотерапією.

Наталя Бондар Первомайськ Наталя БондарАвтор: Наталія Клименко

«Тепер все наново, пробуємо відновлювати тут, на Первомайщині»

«Вони дуже добре знають свою роботу, — продовжує Наталя. — Ось, для прикладу, Сабіна. Вона просто завмирає, коли біля неї діти. Ото вони їй косички заплітають, просто гладять, ну і, звісно, катаються. Вони всі у мене покірні, з добрим характером, дуже гарно контактують з дітьми. Це такий релакс, це така віддушина, а для діточок з ДЦП та для людей з інвалідністю — це можливість лікуватися та проходити реабілітацію. Загалом за роки своєї діяльності, а це уже десять років, маю дуже багато прикладів, коли діти одужували та поліпшувався їхній психоемоційний стан. У Херсоні у нас уже все було налагоджено. І називали нас Містом чудес. Більше того, у березні 22-го ми мали на офіційному рівні отримати визнання іпотерапії як терапевтичного методу лікування. Та війна не дала нам це зробити. Можете уявити мій стан. Десять років життя і роботи — все нанівець. Тепер все наново, пробуємо відновлювати тут, на Первомайщині, але за рік нашого тут перебування лише два чоловіки зацікавилися іпотерапією. Не знаю, чому так».

У Наталі диплом реабілітолога, більш як десятилітній стаж роботи в напрямку іпотерапії, досконало знає методику та родзинки цього лікування. Колись, коли потрапила вперше на курси по іпотерапії, їй одна із колежанок сказала: «Наталю, у вас дар — розвивайте його». З тих пір минуло дванадцять років. Наталя не просто розуміється на цьому, вона знає, як правильно і як з користю. І це відчувається у кожному її рухові і слові.

Наталія Клименко

«Це неймовірні тварини, — говорить Наталя. — Вони настільки розумні, що ви навіть не уявляєте собі»

Запитую, звідки любов до коней.

«Я дівчинка, яка проміняла спідниці і бантики на штани, кепку та навоз»

«Ніяких передумов до цього, — починає розповідь Наталя. — Просто ще в дев’ятилітньому віці я почала мріяти про коней. От ні звідти ні звідси мені захотілося мати справу з конями. Я мамі й кажу: «Хочу конячку». А мама мені у відповідь: «Немає у нас в Херсоні такого». То я ще трішки похникала, та й забула про це. Роки йшли, я виросла, вийшла заміж, народила трьох дітей. І раптом, гуляючи з третьою дитиною, побачили коней. І все — ми пропали. Наступного дня ми уже знайшли конюшню з кіньми і розпочали заняття. Ми ладні були робити усе: чистити, прибирати, годувати, аби лишень поруч коней. Потім я звільнилася з роботи і стала працювати на цій конюшні. Без копійки за душею, зате з улюбленою справою. Я тут самотужки навчилася всьому: доглядати, їздити верхи, і згодом — лікувати. Я не знаю, звідки це у мене, але ось така історія. Я дівчинка-дівчинка, яка завжди носила спідниці і бантики, проміняла все це на штани, кепку та навоз. Щоб якось прожити, я катала дітей на конях, виїздила на роботу на море. І все це сама. Я дуже вдячна моїй колишній господарці, що вона мене просто кинула в цю стихію і залишила сам на сам. А тоді доля мені підкинула шанс поїхати на курси. Там я зіштовхнулася зі справжніми професіоналами своєї справи. Я дуже сумнівалася в собі, бо ж навіть термінів не знала медичних, плакала і хотіла все покинути. Та тоді слова моєї колежанки щодо мого дару вплинули на мене дуже серйозно. І, повернувшись з курсів, я зайнялася самоосвітою. Я перегорнула кіпу літератури, знаходила все по дрібницям, вступила до інституту — і ось тепер я така: Наталія – іпотерапевтка-реабілітолог. Не якась там тітка Наталка з конячкою».

— А коли до вас прийшла ідея створити клуб?

— Коли умови роботи в старій конюшні стали для мене нестерпними, тоді я й вирішила відокремлюватися. Я уже мала невеличку клієнтську аудиторію, яка мені довіряла, тож ризикнула порвати старі стосунки і розпочати власну справу. Було нелегко, але Бог мене любить, тож дав можливість і кредит взяти, і конячку купити. Отоді у мене з’явилася моя Мілка. Ми з нею пройшли непростий шлях адаптації, але уже за два тижні почали працювали з нашими дітьми. Чесно скажу, бажаючих потрапити до нас було дуже багато. Та для мене найголовнішим був результат. Коли діти виліковувалися, інваліди ставали на ноги. Це було справжнє щастя. Та війна все обірвала, розбомбила і спалила. Тож, довелося евакуюватися з улюбленого Херсона і налагоджувати життя в іншому місці. Наразі ми в пошуках. Маю кілька пропозицій, та, на жаль, не у в цьому регіоні. Поки обмірковую, але не покидає думка й про розвиток іпотерапії тут, на Первомайщині. Та найбільше думок про наших хлопчиків, які воюють за нас. Тому маю мрію ще й їм допомагати. Іпотерапія — це якраз про відновлення психоемоційного стану та повернення їх до нормального життя. Але це поки мрії. Втім, вони мають властивість збуватися.

коні первомайськ Розумні та лагідніАвтор: Наталія Клименко

Розмова наша закінчилася. А я все під впливом зустрічі. Які все-таки у нас люди героїчні! Попри все, попри складнощі і труднощі, попри негаразди і перешкоди, попри бомбардування і ракетні атаки вони продовжують жити, вірити та мріяти. Вірю і я, що мрія Наталки здійсниться. А, можливо, хтось знайдеться такий, кому ця тема небайдужа, хто допоможе Наталці реалізувати її і разом опікуватися реабілітацією військових. Бо це сьогодні надважливо.