Про волонтерство, інтуїцію та чому не можна опускати рук: Гард.City поспілкувався з засновником знаного у наших краях благодійного фонду «Первомайщина — наш оберіг» Володимиром Вовком.
З головою «Первомайщина — наш оберіг» ми зустрілись в офісі його підприємства, в приміщеннях якого ще не так давно був облаштований волонтерський штаб і цілодобово тривала складна та рутинна робота. Нині ж, на момент нашої зустрічі, обстановка там більш спокійна і співробітники Володимира Вовка, вони ж волонтери фонду, займалися справами підприємства. Волонтерство нікуди не поділось, я так зрозумів. Просто, ймовірно, то був спокійний день.
«Я за те, щоб завжди знаходити спільну мову»
— Як почалась ваша волонтерська діяльність?
— Особисто я почав долучатися до волонтерської діяльності ще у 2014 році. Тоді це були поїздки на схід України, на позиції до хлопців. А сам фонд був заснований у 2018 році. Ми його створили, тому що тоді вже настав час ставати офіційною організацією, щоб все структурувати і щоб люди могли бачити звітність. Величезний внесок у волонтерську роботу мого брата Дмитра Вовка.
— Тоді ви ще працювали головою Первомайської районної державної адміністрації. Як все встигали?
— Будь-яка сфера, де потрібно мати справу з коштами, бюджетом і колективом — це завжди важко і відповідально. В бізнесі, наприклад, ти відповідаєш, в першу чергу, перед собою і колективом. А от в політиці — то вже набагато більша відповідальність. Але я вважаю, найголовніше — люди, що поряд з тобою. Все тримається саме на людях. Якщо набереш на себе купу непосильної роботи і відповідальності, все рано чи пізно провалиться. Потрібно налагоджувати контакти і комунікувати, співпрацювати. Я ніколи не був прихильником авторитарних методів впливу. Я за те, щоб завжди знаходити спільну мову. Перших півроку на посаді було дуже складно, думав, «тронусь». Але з часом ми налагодили роботу: як по політичній лінії, так і по волонтерській.
— Люди у вашій волонтерській команді. Вони незмінні з часу заснування організації?
— На жаль, все змінюється і шляхи розходяться. Ні, деякі з тих, з ким ми починали, пішли своєю дорогою. Але є й ті, що лишилися — Григорій Телятник з дружиною, дядя Вова і Катерина, Катя Баранюк і моя команда з «Будмагу» та «Дахівника». А взагалі у нас не було якогось відбору і розділення на «хороших і поганих», долучитися міг і може будь-хто.
Херсон після деокупації. Володимир Вовк та Григорій ТелятникФото: з особистого архіву
«Я давно розумів, що буде повномасштабна війна, але все одно події 24 лютого мене шокували»
— Чим ви займались у перші дні вторгнення?
— Я одразу поїхав до нашої ТРО і з’ясовував, чим ми можемо допомогти. Спочатку я повіддавав майже всю оргтехніку зі своїх офісів і магазинів, привіз папір, дроти усілякі. Далі почали розгортатися на офісі «Дахівника»: збирали там гуманітарку, медикаменти тощо. Я з родини водіїв, тож маю добре налагоджені контакти з далекобійниками. Коли в країні був дефіцит необхідних речей, ми домовлялися за їх доставку з водіями фур, що їздили за кордон.
Я давно розумів, що буде повномасштабна війна, але все одно події 24 лютого мене шокували.
Напередодні нападу росіян моїй молодшій доньці робили операцію в Києві. Ми родиною тоді зупинились у столиці, у нашої старшої доньки. І от 23 лютого я сказав своїм: «Я тут почуваюся, немов у капкані, щось не так. Потрібно завтра бути вдома».
Володимир Вовк з дружиною та донькамиФото: з особистого архіву
Якось інтуїтивно я відчував, що потрібно вибиратися з Києва. Дружина мене заспокоювала, і ми домовились, коли раптом що, я заберу їх на першій, крайній заправці. Вночі 23 лютого я приїхав в Первомайськ розібратися зі своїми справами. Прокинувшись 24 лютого, я побачив купу пропущених дзвінків від знайомих, і зрозумів, що почалося. Зірвався, поїхав за своєю родиною. На виїзді з Києва вже починався колапс: тягнучки, метушня, я бачив, як на АЗС люди заправлялись і тікали, не розрахувавшись за пальне. Жах просто. Я привіз додому родину, ми швидко зібрали речі і я відправив їх у невідомість, за кордон. Я чітко розумів, що враховуючи мою політичну діяльність, мої погляди — якщо буде окупація, мою родину не залишать у спокої.
«Мене вразило, як люди, різні за політичними чи іншими поглядами, об’єднались і залишили в стороні суперечки»
— Далі почалась напружена робота.
Спали тут, їли тут. Дружина дяді Вови, Катерина, нам тут варила їсти, годувала. Потім ми з Григорієм Телятником займалися виготовленням буржуйок для хлопців, продумували логістику. Завдяки програмі Віталія Короя, що раніше працював з нами, ми змогли систематизувати видачу дефіцитних препаратів для людей: зв’язувались з ними, призначали час видачі. Завдяки таким діям ми змогли уникнути натовпу і працювати адресно, влучно і оперативно. А ще мене, до речі, дуже вразило те, як люди, різні за політичними чи іншими поглядами, об’єднались і залишили в стороні якісь суперечки і розбіжності. Активувались і почали спільно працювати.
Також чимало чорнової і рутинної роботи лягло на працівників із «Дахівника» та «Будмагу». Вони займались розвантаженням гуманітарки, сортуванням, видачею.
«Я не розумію, як цивільні можуть говорити, що вони втомились від війни»
— Які найбільші труднощі нині виникають в роботі волонтерів?
— Найбільш складним і особисто для мене незрозумілим є те, що для багатьох людей війна вже ніби як скінчилась. Люди перестають донатити, допомагати, кажуть, що втомились від війни. Я не розумію, як цивільні можуть говорити, що вони втомились від війни. Я б радив таким людям з’їздити бодай на Херсонщину і подивитись, як там живуть люди, які попри втому продовжують боротися. А ще, коли люди говорять, що втомились давати гроші на армію, мають пам’ятати, що ми даємо просто гроші, а захисники України віддають за нас єдине і найдорожче — кладуть свої життя. Взагалі нині найбільше війну відчувають ті, в кого служать рідні. А ті, кого не «зачепило», якось стають осторонь. Не всі, але, мабуть, таки більшість.
Зараз вже дуже важко проводити збори. Якщо не долучати до цього закордонних партнерів і благодійні фонди, закрити великий збір — це чимала проблема. Левова частка коштів на зборах — наші особисті гроші. А ще є постійна потреба в тому, щоб приділяти час бізнесу, видавати колективу зарплатню, заправляти автівки — як для роботи, так і для доставки гуманітарки і речей для військових. Але ми тримаємось. Тому що коли і ми, волонтери, тут опустимо руки, окупанти візьмуть нас ще «тепленькими».
З військовимиФото: з особистого архіву
«Це була так звана сіра зона. Тож ми тоді мали великі шанси бути розстріляними своїми ж»
— Можете пригадати якийсь, можливо, знаковий випадок з ваших поїздок до військових?
— Багато чого було, але добре пам’ятаю один такий виїзд, коли для нас в дорозі все могло закінчитись погано. Ми їхали на одну із позицій, везли допомогу хлопцям. Заблукали двома екіпажами. Їдемо вздовж лісосмуги, розминулися спочатку з медичним військовим бусом. Хлопці з тієї машини тоді якось дивно на нас подивились, і тут нам назустріч йде якийсь чолов’яга у військовій формі: побачив нас і почав комусь телефонувати. Ми з колегою тоді ще так переглянулися і прочитали в очах одне одного збентеженість. А колега мій був військовий, звати Олександр. І я йому кажу: «Слухай, шось у мене морозець». А він мені: «Так, тут щось нечисто».
Ми заїхали до населеного пункту і нам якось наче на перехват з вулиці вигулькнув «жигулик», набитий хлопцями. Ми вже давали по газам, коли з іншого боку в нашу сторону БТР повертав башту. Все обійшлось, то були наші. Коли ми таки дістались пункту призначення, нам пояснили, що ми заїхали до них з тієї сторони, з якої зазвичай заходять сєпари, наші тудою ніколи не їздили. Це була так звана сіра зона. Тож ми тоді мали великі шанси бути розстріляними своїми ж.
— Що ви відчували, коли вперше приїздили в небезпечні місця?
— Це адреналін. Я і досі це відчуваю — адреналінове сп’яніння якесь. Ти перемикаєшся в якийсь інший режим. Там смачнішою стає сигарета, по-іншому йде час, по-іншому мислиш, максимально збираєшся з думками. Це велика відповідальність за людей, якщо ти їдеш не сам. Дуже важливо мати «чуйку», коли приїхати, а коли трохи перечекати. Потрібно оперативно доставити вантаж і оперативно покинути небезпечну зону. Адже це все випадок і статистика. Був випадок, коли ми приїхали до військових на день раніше, ніж планувалось, а наступного дня туди були потужні прильоти і багато бійців загинуло. Тож тут треба бути дуже зібраним: приїхали, розвантажились, поспілкувались з хлопцями і поїхали. Дуже важливо говорити з бійцями, вони цього вкрай потребують. Вони повинні знати, що їх чекають, пам’ятають і шанують їхню працю. Часто буває так, що гортаєш некрологи або оперативні дані, не знайшов своїх — добре. Зайшов у фейсбук, профілі зелененьким світяться — чудово. Подзвонив, спитав, як справи, обмінялися словами підтримки і працюємо далі.
Дуже важко, коли гинуть ті, кого ти знаєш. Сьогодні він ось тут, ти з ним говориш, бачиш його, а завтра — все. От, наприклад, Денис Кривий... Ну як так? Ну як? Це дуже важко. Наше завдання тут — зробити все можливе, аби максимально убезпечити наших хлопців там.
— Ви бізнесмен, спортсмен, політик і волонтер. Ким ви самі себе відчуваєте?
— Українцем, — не роздумуючи відповідає Володимир Вовк.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
