Вони першими поспішають на виручку, коли у нас лихо. З нагоди Міжнародного дня пожежника пропонуємо вашій увазі історії двох рятувальників, які приходять на допомогу тоді, коли вже, здається, безнадія. Знайомтеся: Олександр Письменський та Костянтин Коханюк.
- Про Міжнародний день пожежників: історія
- Олександр Письменський: «Задача у нас завжди одна й та сама — порятунок людей»
- Костянтин Коханюк: «Розкисати не маємо права, бо іноді час іде на секунди»
4 травня — Міжнародний день пожежників
Міжнародний дня пожежника світ вперше відзначив у 1999 році. 4 травня — це день святого Флоріана Лорхского, в католицькій традиції — покровителя пожежників.
Фото: credo.pro
Передісторія заснування Дня така. Як пише сайт «Ділова мова», 2 грудня 1998 року сталася одна з трагічних подій, яка потрясла жителів австралійського містечка Лінтон, а потім і увесь світ. Пожежні в Лінтоні, густонаселеному районі, боролися з великим вогнем, що швидко поширювався від сухого чагарнику, який покривав значну територію і погрожував мешканцям містечка. Це був черговий екстрений виклик і пожежники Geelong West Fire Brigade не знали про трагедію, яка чекала на них попереду. Гаррі Вредевелдт, Кріс Еванс, Стюарт Девідсон, Джейсон Томас і Метью Армстронг завантажилися в свою пожежну машину і вирушили назустріч небезпеці. Вони були частиною ударної команди і були відправлені на гасіння вогню в допомогу іншим групам. Коли ці п’ятеро потрапили в гарячу зону, вітер раптово змінив напрямок. Їхня машина в лічені секунди опинилася у страшному полум’ї. Вогонь убив всіх п’ятьох членів екіпажу.
4 січня 1999 року по електронній пошті по всьому світу були розіслані послання у зв’язку з загибеллю цих п’ятьох пожежників в Австралії. Дата — 4 травня — і раніше була традиційним днем пожежних в багатьох європейських країнах. А вже 4 травня 1999 року вперше був організований Міжнародний день пожежників (IFFD).
Олександр Письменський — начальник 23-ї Державної пожежно-рятувальної частини 5-го ДПРЗ
.
Олександр Письменський: «Задача у нас завжди одна й та сама — порятунок людей»
— Як для вас розпочалася війна?
— Як і для кожного — несподівано. Мене того ранку розбудив дзвінок тата. Він у мене працює на молочноконсервному. Того ранку розвантажувався поблизу Кульбакіно. Він мене і запитує: «Сину, у вас ніяких навчань не відбувається? Бо тут щось дуже гучно і гаряче, та і літаки літають». Тоді я почав моніторити новини. Ви знаєте, очі бачили, а розумом осягнути не можна було того, що прочитав. Звісно, були якісь попередні здогадки, що таке можливе, адже ми бачили, що країна-агресор концентрує військові сили, але повірити в це було важко, як і важко прийняти ситуацію. Та ще й батько під загрозою. Тож цей ранок додав сивини на скронях.
— Страх чи паніка?
— Ні страху, ні паніки не було. Може, у перші хвилини було нерозуміння того, яка буде наша задача, яка буде функція в цій всій ситуації, але потім все це швидко пройшло. Включилася логіка, пригадалося все те, чому нас навчали.
— Яке перше завдання, яке ви поставили перед своїм колективом?
— Коли ми всі зібралися, мабуть, це було більше звернення, аніж задача. У кожного є своя сім’я. Кожен переживає за своїх, за здоров’я рідних. Тому, щоб не було жодних поспішних кроків, які б могли б на щось вплинути в майбутньому, всім давався певний час, щоб все обдумати, а паралельно, поки мізки думали, руки займалися роботою. Ми готували техніку, яка знаходилася в резерві, запасалися паливно-мастильними матеріалами.
— Чи не виникала думка все покинути?
— Та ні, такого взагалі не могло бути. Єдине, про що думав, якщо буде дуже складно в нашому регіоні, то відвезти подалі своїх близьких: жінку, дітей, батьків. Ми рятувальники і наша місія — рятувати людей. Ми присягу давали. Ми не можемо залишити ні людей, ні країну. Це ми не можемо собі таке дозволити!
— Як ви оцінили свої сили?
— Ми були готові і в кількості, і в якості, і особовим складом, і технікою реагувати на всі виїзди. Справлялися б ми чи ні? Та просто робили все, що робимо завжди, і працювали на максимумі. Думаю, що в будь-якому випадку ми б із задачами справлялися б. Але чи наскільки швидко, як того хотілося, чи як би то виходило, враховуючи, не дай бог, можливі зони, об’єми уражень — це уже інше питання.
— Чи змінилося щось у вашій роботі після повномасштабного вторгнення РФ?
— Кардинальних змін не відбулося. Задача у нас завжди одна й та сама — порятунок людей, допомога населенню, захист матеріальних цінностей від вогню та надзвичайних ситуацій. Скоріше змінилося бачення. Якщо раніше, особливо, коли особовий склад виїздив на пожежі і для них це був уже якийсь екстремальний максимум, до якого вони потім також звикали, то за цей період ми зрозуміли, що екстремальних максимум може бути набагато більшим і просто в одному слові пожежа це описати не можна, бо це і завали, і загибелі.
— Чи доводиться бійцям виїздити в гарячі точки: розбирати завали, ліквідовувати пожежі?
— Наш особовий склад залучався до ліквідацій подібного, але не дуже часто, бо маємо тут відносно спокійну ситуацію. Однак пороху понюхати довелося. А от інші підрозділи, де було гаряче, вони активніше залучаються, практично повсякденно.
— Ви виїжджаєте їм на допомогу?
— Немає зараз такої необхідності, особовий склад, який концентрувався в тих регіонах і областях, — вони нікуди не поділися, залишилися там. Коли є необхідність і є можливість вони працюють там, де потрібні.
— Чи в нашому регіоні почастішали пожежі та надзвичайні ситуації?
— В принципі, в позаминулому, в минулому та цьому роках пожеж менше. Можливо, люди були зосереджені на увазі, більш обережніші. А зараз дещо розслабилися, то знову почастішали випадки загоряння відкритих територій.
В основному, пожежі виникають через людську халатністьФото: 23 Державна пожежно-рятувальна частина
— З моменту виклику за скільки хвилин бригада доїжджає до місця пожежі чи ДТП?
— Це все залежить від кілометражу. Збираємося в середньому за півтори-дві хвилини, незалежно від того, в якій частині підрозділу перебувають бійці.
— Ви обслуговуєте які регіони?
— Це Первомайський район у колишніх його кордонах, тобто Первомайська ОТГ, Мигійська, Синюхобрідська і так далі.
— Ви виїжджаєте лише на пожежі та ДТП?
— У нас почастішали випадки, коли ми надаємо допомогу не лише в ліквідації пожеж, а ще й службам міста, поліції, медикам. От для прикладу: людині зле, а це четвертий поверх. Медикам було важко знести хворого, тому ми прийшли на допомогу. Закрилися двері або увімкнені газові прилади — ми теж там допомагаємо. Ну, і котики на деревах, собачки в люках і так далі.
— Можете пригадати якийсь курйозний випадок із вашого робочого життя?
— Та усякого буває, кожний випадок — він чимось запам’ятовується. Розкажу про випадок, який нас усіх розчулив. Це було на «Фрегаті». В каналізаційну систему потрапило цуценя. Нас викликав сторож, який вигодовував його. А труба завдовжки півтора-два метри, діаметр не такий вже й великий, щоб туди дістатися. Ми спустилися безпосередньо в колодязь каналізаційний, але не знайшли. Пам’ятаю, ми тоді сильно засмутилися, хоча, здавалося, всі дорослі чоловіки. Тоді вирішили зазирнути в інтернет за підказкою, як можна песика заманити назад. Це вже було ближче до 11-ї ночі. Ми залишили в колодязі баночку зі свічкою. І цей песик прибіг на світло. Тоді ми знову приїхали і вже врятували його. Це було дуже зворушливо. Знаєте, так часто у нашій роботі буває, коли наші хлопці не думають про себе, а думають, як максимально швидко надати допомогу, щоб можна було мінімізувати не лише матеріальні втрати, а в першу чергу запобігти загибелі людей.
— Колектив вашого особового складу молодий?
— Я би сказав, середньовіковий і дуже працездатний. У нас багато хлопців із досвідом. Молодь, яка приходить до нас, потрапляє в хороший колектив. Він дуже швидко обіймає своїми міцними руками новачків: навчає, а старші дивляться за молодшими, як батько за сином. А менші слухаються старших. Ось так у нас в колективі.
— Ви відзначатимете Міжнародний день пожежника? Хоча зараз не до святкувань.
— Відзначати і святкувати — це різне. На жаль, з 24 числа нічого не святкуємо, не той настрій, але й Міжнародний день пожежника ми не відзначаємо, у нас свято — День рятувальника, 17 вересня. Ми запрошуємо ветеранів, пенсіонерів, бо війна війною, але людям потрібно віддати шану і повагу, на які вони за весь час своєї роботи заслужили.
Костянтин Коханюк — командир 2-го пожежно-рятувального відділення 23-ї Державної пожежно-рятувальної частини 5-го ДПРЗ
Костянтин Коханюк: «Розкисати не маємо права, бо іноді час іде на секунди»
— Розкажіть про себе. Як ви стали пожежником?
— У цій сфері з 2009 року, а до цього чотири роки працював на Підгороднянському ПМК. У Вінниці закінчив вище пожежно-технічне училище, за напрямком «командир відділення».
— Ви свідомо зробили свій вибір? Це була мрія вашого дитинства?
— Рішення свідомо приймав. Мені завжди подобалася ця професія. Ви знаєте, як і для всіх хлопчаків, поняття героїзм, мужність багато значить. Напевне, і у мене так. Але, повірте, романтики в нашій роботі дуже мало, переважно наша робота пов’язана з людським горем. Кожен наш виїзд — це чиєсь горе чи трагедія. Не все так райдужно, як про це мріється.
— Як ви управляєтеся зі стресовими ситуаціями?
— Це питання непросте, але якщо ви будете проявляти емоції, для прикладу, на ДТП, де є загиблі, повірте, ні до чого гарного це не призведе. Там треба вмикати холодний розум та професіоналізм. Розкисати не маємо права, бо іноді час іде на секунди. Ти маєш просто за алгоритмом виконувати свою роботу або орієнтуватися за ситуацією. Іноді робиш все інтуїтивно, бо не завжди потрапляє все під алгоритм наших дій. Треба емоції приборкувати, бо те, з чим ми зіштовхуємося, — це насправді картини жахливі. Тож має бути холодний розум. Треба робити свою роботу.
— Мені розповідали, що вам завжди на зміну випадають найбільш складні випадки?
— Я не знаю, чому так, але це правда.
— Розкажіть ситуації, як ви виходите з них?
— Всі ситуації жахливі і, чесно кажучи, не хотілося б їх згадувати, але… Пам’ятаєте, років з п’ять тому, це було на великодні свята, на Червонофлотській «Хонда» врізалася в горіх? Автівка їхала на високій швидкості і влетіла в яму. Її відкинуло і вона просто «обняла» дерево. Тоді загинуло двоє дорослих, дитину і ще двох дорослих вдалося врятувати. Це насправді було жахливо, бо ще й, до всього, був пошкоджений газопровід. Різати не можна автівку, бо станеться вибух, а там всередині люди. І от починаєш діяти відповідно до ситуації. Коли люди з боку дивляться, їм здається, що пожежник недостатньо швидкий або щось інше. Вони не розуміють, що ми маємо відразу ліквідувати вогнище небезпеки і надати максимальну допомогу людині, аби вона залишилася в живих. Дії пожежника мають бути вкрай продумані, причому робиться це дуже швидко. Того разу ми виїхали втрьох: я, водій і мій напарник. Довелося просити сторонніх, щоб допомогли лебідкою витягувати машину. І тільки тоді, коли нам вдалося відтягнути її та розвернути, тоді змогли провести вирізання металу і поступово витягнути ще живих людей. Ти маєш передбачити усе. Це насправді все дуже важко, бо там живі люди. І їм потрібна твоя допомога. Тож можете уявити собі, в якому психологічному стані доводиться працювати. А люди часто думають, що ми приїхали і зволікаємо, ось тоді і виникають чутки, мовляв, «пожежники приїхали нетверезі». Або «без води». Хочу вас запевнити: такого просто не може бути взагалі: щоб без води або нетверезі. Це повна ахінея. Щодо води: дивіться, ствола вистачає рівно на п’ять хвилин. Просто її швидко зливають і тоді вже інша машина їде з водою, от і виходить, що за п’ять хвилин машина уже пуста. 7,4 літри в секунду розхід води.
— Коли закінчується вода в машині, як ви поповнюєте запас?
— Коли машина вже працює, то її забезпечує водою інша машина, а перша не відривається від роботи. Командир — керівник гасіння пожежі — бачить ситуацію, він знає, скільки потрібно води. Він уже передав у частину, що потрібно організувати підвіз. Все у нас організовано, все продумано, все напрацьовано роками. Там не можна по-іншому. Люди різне говорять, слова вдячності ми рідко чуємо. Був випадок, коли на Рожевій горів будинок, це було давненько. Внизу один божевільний захламив приміщення сміттям, і там загорілося. Стовп диму почав підніматися по стояку. У кого двері були без ущільнення, їм задиміло квартири. Люди висіли на балконах і волали про допомогу. Та ще й кричать, що ми нічого не робимо. А справа в тому, що треба зайти в епіцентр пожежі та винести живого. А на восьмому поверсі вагітна жінка кричить про допомогу. Я все кидаю, беру запасний апарат, щоб її спустити вниз. Іду наверх, порушуючи всі інструкції, бо одному не можна іти, треба тільки удвох. А що ти зробиш, коли треба, бо там задихаються люди? В задимленому під’їзді нульова видимість. Пробую підійматися, стукаю в чиїсь двері. Потрапляю на сьомий, а мені потрібно на восьмий. Чоловік її приповз по підлозі, бо там найменше диму. Врятували ми жінку, одягнув їй маску і спустив униз. Слава богу, жива. Я керівник гасіння пожежі та керівник аварійних робіт. Виїжджаю на будь-які ситуації, там, де є будь-яке порушення життєдіяльності, те, що несе загрозу людському життю.
— Чи почастішали останнім часом надзвичайні ситуації?
— Слава богу, ДТП поменшало. Мені важко переживати страждання людей. Аби не зурочити, а то бувало кожну зміну на ДТП виїздив, особливо на трасу, що веде на Київ. Там дуже часто ДТП. Останній виїзд був, коли ДТП сталася з фурою від Нової пошти. Дуже важка була ситуація, але ми впоралися. Знаєте, найважливіше в роботі, коли ти врятував людське життя. То справжнє щастя. Це найвища нагорода, коли ти врятував людське життя.
— Чи ви комунікуєте з постраждалими?
— Як не дивно, ніхто не зв’язується, мало хто дякує. Думаю, люди просто в такому жахливому стані, що, скоріше за все, не пам’ятають нічого. Багатьох швидка забирає без свідомості і вони просто не бажають згадувати ці страшні хвилини.
— А за час війни пожежі почастішали?
— Я би не сказав, але ми виїздили на ліквідацію прильоту на Побузьку станцію. Тушили там ту пожежу.
— Чи буваєте ви в гарячих точках?
— У будь-якому випадку у нас є тривожні валізи і раптом буде такий наказ, то ми поїдемо. В принципі, ми маємо бути готовими. Буде наказ — виїдемо.
— Як для вас почалася війна?
— У мене син — офіцер розвідки, старший лейтенант Коханюк. То я найбільш за все переживав за те, що з моїм сином. Тут-то у нас було спокійно. Ну, як спокійно. Війна для нас розпочалася, як для всіх військових. Всіх перевели на казарменне становище. Бо ніхто не знав, що на нас очікує. Коли орки дійшли до Вознесенська, ми всі були в частині і чекали подальших розпоряджень. Ніхто не відмовився від виконання своїх обов’язків, ніхто не сказав, що «я не буду». Не було таких в частині. Я переживав більше за сина, який був на той момент в Маріуполі. Я був готовий брати зброю, навіть і всупереч наказам МНС, але я би пішов воювати. Я відслужив строкову службу в десантно-штурмовому батальйоні. Думав, що я там був би кориснішим. Хоча ми відповідно до Женевської конвенції не маємо воювати. А русні все одно, чи ти пожежний, чи цивільний. Вони убивали наших побратимів і ніхто із них не дотримується правил Женевської конвенції. Вони ж нічого не аналізують. Це нелюди, це зомбі.
— Чи нагороджували вас за період служби?
— Так, мене нагороджував керівник служби ДСНС. Мені вручали грамоту в Миколаєві років кілька тому.
— Який графік роботи у вас?
— Цілодобово. Тебе можуть викликати в будь-який час, то ти мусиш завжди бути напоготові. Резервне відділення якогось караулу, тобі можуть зателефонувати в будь-який час і протягом години ти маєш бути в частині. Все в залежності від оперативної обстановки в районі, області, Україні. Служба доба через три.
— Скільки хвилин на підготовку?
— Все відбувається дуже швидко. Звучить тривога. І від того моменту за секунд сорок уже машина виїжджає. Мені здається, що ані поліція, ані швидка так швидко не виїжджають. Ми літаємо в такі моменти, а не ходимо. На ходу одягаєш бойовку, ідеш в пункт зв’язку частини, береш путівку, проводиш розвідку, отримуєш інформацію. І, їдучи на виклик, я уже приблизно знаю, де будуть джерела, якщо це район, або у якого фермера є бочка з водою. Хоча район у нас великий. Найдальша точка — це Вітольдів Брід, десь до сорока кілометрів. По району ми стараємося швидко, бо розуміємо, що ніхто інший їм на допомогу не прийде. До хвилини збори, що вночі, що вдень — і машина пішла. Я поки отримує інформацію, то бійці в машині уже сидять. І це правда. Навіть уже існує у людей переконання: якщо є загроза життю, то краще телефонуй пожежникам, вони швидкі й оперативні. Воно так і є, ми прилетимо швидко на місце і розбираємося, що відбувається.
— Чи часто доводиться виїжджати на рятування тварин?
— Нам часто доводиться рятувати собак. Вони падають в каналізаційні люки, і уже коли починають скулити чи вити, тоді люди уже викликають на допомогу нас. Дістаємо, шкода їх, вони там, сердешні, буває, і тижнями сидять. Буває й таке, що і котів знімаємо з дерев. Усілякого вистачає. Хай краще ми би виїздили на такі виклики, аніж на ДТП та пожежі.
— Чи часто вам говорять слова подяки?
— Та таке рідко буває, зате нас дуже люблять діти. Вони нам завжди радіють. Посміхаються, щасливі, ми їм обов’язково вмикаємо сирену. Діти нас люблять — це правда. Вони стають в шеренгу і нам махають. Врятовані нами дорослі люди, скоріше, не хочуть повертатися до цих подій, тому вони не часто дякують, а ось дітвора — так. І ми безмежно радіємо цьому. Я завжди кажу хлопцям: «Зате нас діти полюблять і це найважливіше».
— Ви оптиміст?
— Я оптиміст, люблю жартувати, а як по-іншому? Інакше можна з розуму зійти. Часто жартуємо, це розвантажує. Але часто це сміх крізь сльози.
— Чи бувають помилкові виклики?
— Бувають. Приїжджаємо на місце, а там уже орієнтуємося по ситуації. Останній виклик був на Кам’яномостівській, там, де бараки. То там буцімто душевнохвора людина закрилася в квартирі і довго не виходить. Це так повідомили сусіди. Вони, звісно, стривожилися. Коли ми почали розбиратися, то з’ясувалося, що десь поїхав. Але при цьому мені довелося видавлювати вікно — для того щоб проникнути в квартиру. До всього, я ще й беру до уваги, що робити: двері ламати, які дорого коштують, чи вікно. Я вже й думаю про те, щоб менше людям завдати матеріальної шкоди. Одна справа — порізати двері, інша — вікно. Знайшов спосіб, як це робити. До речі, метод знайшов в інтернеті. Через вікно потрапляю в квартиру, а тоді вже відчиняю зсередини двері. Хочу зазначити, що ми в такому випадку не несемо відповідальності за зламані вікна чи двері. Ми це робимо в присутності поліції, щоб не було ніяких претензій. Тільки з поліцією. Хоча бувають такі крайні випадки, коли, для прикладу, кажуть: може бути інсульт. Тоді ми не чекаємо поліції, бо це загроза людському життю. Я беру відповідальність на себе. Я ламаю двері і часто так бувало, що рятували життя.
— Професія у вас героїчна?!
— Та сьогодні героїзм — це наші пацани на фронті. Це завдячуючи їм ми можемо сьогодні бути тут, під відносно мирним небом. Нам не можна програти. Нам лише потрібна Перемога! Бо за що вони там віддають своє життя!
— Щиро дякую за інтерв’ю та за позицію. Зі святом!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
