Кожна держава світу первинною ланкою суспільства визначає сім’ю. У сім’ї народжуються, зростають, здобувають вміння, формують характер, визначають життєві навики та цінності, з роками створюють свою сім’ю, займаючи відповідні ролі, передаючи традиції та досвід своїм дітям.

Ідея важливості сім’ї зафіксована як у міжнародних актах, так і в чинному законодавстві України, що регулює сімейні правовідносини.

«Довіреність на дитину»: такий документ апріорі не має шансу на існування

У сфері сімейних правовідносин держава також визначає одним із своїх завдань забезпечення кожної дитини вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку, оскільки батьки дитини, відповідно до положень чинного Сімейного кодексу України, мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.

Батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Однак життєві обставини те реалії сьогодення змінюють траєкторію розвитку сімейних відносин: не завжди батьки разом можуть брати участь у вихованні дитини, забезпечувати можливість творчого розвитку дитини. Це відомі обставини: воєнні дії на території України, тривале відрядження батьків (або одного з них), пов’язане зі службою у Збройних Силах України, відрядження за основним місцем роботи, відсутність батьків у зв’язку з лікуванням за кордоном, переїзд батьків на тимчасове проживання до іншої країни. І саме у цей момент виховання дітей може переходити до інших осіб, яким, наприклад, батьки довіряють чи просять взяти участь у виховному процесі. І тут постає питання практичної реалізації виховання дітей сторонніми особами на час відсутності батьків як законних представників. Із цим питанням досить часто стикаються і нотаріуси, оскільки збільшилась чисельність звернень громадян до нотаріальної спільноти щодо посвідчення довіреностей або інших документів, за якими батьки могли б передати повноваження щодо своїх дітей на момент їх відсутності.

Розглянемо питання вчинення деяких нотаріальних дій за участю батьків і підтвердимо позицію, що передача повноважень у сфері виховання дітей є неприпустимою з позицій чинного законодавства України.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про охорону дитинства» завданням законодавства про охорону дитинства є розширення соціально-правових гарантій дітей, забезпечення фізичного, інтелектуального, культурного розвитку молодого покоління, створення соціально-економічних і правових інститутів з метою захисту прав та законних інтересів дитини в Україні.

Держава реалізує вказані вище завдання, в тому числі захищаючи інтереси дітей під час вчинення нотаріальних дій, які стосуються неповнолітніх, малолітніх, зокрема, витребовуючи заяви, дозволи, тощо. Поширеним видом вчинення нотаріальних дій щодо дітей є засвідчення справжності підпису на заяві про згоду батьків на виїзд (тимчасовий) за кордон.

Сьогодні багато дітей виїжджають за кордон у зв’язку з воєнними діями на території України, а також з метою відпочинку, участі в спортивних змаганнях, олімпіадах тощо. Не так часто разом із дітьми можуть поїхати батьки. В переважній більшості в поїздці бере участь один із батьків або керівник групи. Відтак, постає питання оформлення документів, пов’язаних з перетином дітьми державного кордону. Це питання насамперед регулюється Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57.

Відповідно до пункту 4 цих Правил, виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється, окрім іншого, за згодою другого з батьків (справжність підпису засвідчується нотаріально) із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску. При засвідченні справжності підпису на заяві про надання згоди на виїзд дитини за кордон, один із батьків висловлює свою згоду на поїздку своєї дитини до конкретної держави в певний період. При цьому заміщення однієї особи на іншу в цьому випадку не відбувається.

Вимагаючи від особи, що супроводжує дитину під час перетину кордону, надання від батьків заяви про згоду, підпис на якій засвідчено нотаріально, держава захищає насамперед інтереси дитини, унеможливлює тим самим незаконне переміщення дитини без згоди батьків.

Відтак, за зверненням одного з батьків, хто буде відсутній у пункті пропуску, нотаріус засвідчує справжність підпису на заяві, в якій зазначаються дані, що наведені вище. Досить часто у побуті можна зустріти термін «довіреність на дитину», під яким розуміється сама заява про згоду на виїзд дитини за кордон, а не юридичний документ — довіреність. Вважаю застосування терміну «довіреність на дитину» абсолютно неправильним.

Фактично, заява про згоду на виїзд за кордон є одним із документів, в якому не передаються повноваження щодо виховання, а лише підтверджується згода батьків (одного з них) на перетин державного кордону. Тоді постає запитання: а чи можуть батьки підписувати довіреність на третіх осіб відносно своїх дітей щодо їх виховання?

Останнім часом почастішали випадки звернення осіб до нотаріуса з проханням посвідчити довіреність, якою уповноважують третіх осіб представляти інтереси дітей від імені батьків. Вказані випадки стосуються переважно обставин, пов’язаних із воєнними діями на території України, вивезення дітей за кордон та передачу дітей під нагляд інших осіб або родичів (братів, сестер, діда, баби тощо).

Однак посвідчення такої довіреності, якою констатується факт передачі повноважень батьків щодо виховання їхніх дітей третім особам, на мою думку, не може бути вчинено нотаріусом, а такий документ апріорі не має шансу на існування.

Таке твердження базується на тісному взаємозв’язку батьків та дітей, що закріплено в Сімейному Кодексі, а також виходить із юридичної природи представництва, конструкції складових терміну «представництво».

У главі 17 Цивільного кодексу України зазначено види представництва залежно від його підстав:

  1. добровільне представництво, що здійснюється на підставі вільного волевиявлення суб’єкта цивільного права мати іншого суб’єкта цивільного права своїм представником. В переважній більшості добровільне представництво ґрунтується на договорі;
  2. представництво за законом, що ґрунтується на факті походження дітей від батьків, на факті усиновлення, на підставі рішення суду, органу опіки та піклування про призначення опікуна, тощо;
  3. представництво за призначенням ґрунтується на підставі акту органу юридичної особи (наприклад, призначення на відповідну посаду).

Згідно зі статті 244 Цивільного кодексу України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Тобто за довіреністю одна особа представляє інтереси іншої особи і висловлює її позицію та волевиявлення перед третіми особами. Фактично вона замінює собою відсутню особу. Однак у законному представництві не допускається заміщення батьків, та й такого терміну загалом не існує. Ідеться саме про особисті немайнові права, питання виховання та сприяння розвитку дитини.

Підтвердженням цьому є стаття 14 Сімейного кодексу України: сімейні права є такими, що тісно пов’язані з собою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника.

Отже, ця норма не лише вказує на неможливість передачі прав іншій особі, що стосується виховання, а й визначає, що інтереси дитини можуть представляти тільки батьки або опікуни. У цьому випадку право представлення інтересів посвідчується не довіреністю, а документом, що видається державним органом: факт походження дитини від батьків (свідоцтво про народження, рішення суду), рішення виконавчих органів про встановлення над дитиною опіки.

Як визначено статтею 121 Сімейного кодексу України, права та обов’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану. Саме на батьків законодавство покладає обов’язки щодо виховання та розвитку дитини (статті 150-152 Сімейного кодексу України), а також передбачає підстави позбавлення батьківських прав батьків за невиконання своїх обов’язків (стаття 164 Сімейного кодексу України).

Виходячи з нерозривності батьківських прав та обов’язків з особою є неможливим посвідчення довіреності від імені батьків в частині надання прав третім особам щодо виховання дітей.

При цьому не варто плутати випадки додаткової участі у виховання дитини зі збереженням пріоритетного права батьків на особисте виховання дитини. Особами, які можуть залучатися для додаткової участі у вихованні дитини, є брати, сестри, дід, баба, інші фізичні чи юридичні особи.

Крім того, також не варто плутати випадки, коли батьки уповноважують третіх осіб довіреністю на вчинення тих чи інших дій від імені дитини і вчинення цих дій не пов’язане з делегуванням третій особі повноважень батьків у вихованні. Зокрема, це стосується фізичних дій, наприклад: забрати документи зі школи; подати документи до спортивної секції; відкрити рахунок.

Виходячи з пріоритету існування законного представництва, нерозривності прав та обов’язків батьків і дітей, вбачаю за необхідне акцентувати увагу, що тимчасова відмова від виховання дитини своїми батьками та передача цих повноважень третім особам, як на мене, не допускається законом. Зокрема, це стосується представництва дітей у школах, гуртках, у медичних закладах, страхових компаніях. Тому нотаріус доводить до відома батьків норми чинного законодавства України, і в кожному конкретному випадку перевіряє, на які дії уповноважується особа, і не допускає заміни обов’язку батьків щодо виховання своєї дитини та законного представництва.

Питання про передачу прав та обов’язків батьків третім особам роз’яснює Світлана Селявіна, приватний нотаріус

Читайте також: На Миколаївщині скоротять термін комендантської години та знімуть обмеження на торгівлю спиртним
Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися