У житті є завжди місце для гарних сюрпризів, навіть в цей непростий час. Підтвердженням тому стало нагородження медичних працівників Первомайщини грамотами та подяками вищого органу державної влади. Привіз та вручав нагороди депутат Верховної Ради України Максим Дирдін. Відбулося це на черговій жовтневій сесії міської ради.

нагородження медиків первомайськаФото: Максим Дирдін, народний депутат

Серед нагороджених — Світлана Шапкіна, сімейна лікарка, Людмила Лебеденко, сімейна лікарка, Дмитро Коломієць, завідуючий анестезіологічно-реанімаційним відділенням, Алі Аліев, хірург, Вадим Легеня, хірург, Роман Пілецький, стоматолог, та Маргарита Кучевська, завідувачка сімейною амбулаторією «Фрегат-2».

Наша журналістка розпитала у Маргарити Кучевської, яку нагородили грамотою Верховної Ради України, чи знала вона про нагороду та як нині працюється і живеться медику?

З Маргаритою Юріївною особисто я знайома давно, ще коли сама народила первістка. Відтоді й не пориваємо зв’язків. Кожного разу певні ситуації нас зіштовхують — то особисті, то робочі. Більше, безумовно, по роботі. Хоча останніми роками здружилися. І навіть маємо мрію: зустрітися не в робочих моментах. Втім, життя, традиційно, вносить свої корективи і знову наша зустріч по службі. Від початку війни ми мало говорили, тож нагода розпитати подробиці видалася дуже доречною.

У Маргарити Юріївни Кучевської 41-річний стаж медика за плечима

Навчалася у Вінницькому медичному інституті і по його закінченні весь час працює у Первомайську. Спочатку педіатром, а потім, коли була реформа, і все стало на шлях сімейної медицини, була призначена завідувачкою відділення сімейної амбулаторії — спочатку на Коротченка, а потім на Фрегаті. З тих пір минуло уже 13 років. Наразі лікарка сумлінно виконує свої обов’язки і як очільниця, і як сімейна лікарка. А коли розпочалося повномасштабне вторгнення окупанта на нашу землю, поєднує ще і чергування у приймальному відділенні. Активна, швидка і дієва, завжди на посту і завжди у гуморі. Знає, як допомогти і як вирішити складні питання. З нею легко і просто.

— Отримати грамоту Верховної Ради було для вас неочікувано?

— Це було неочікувано, але приємно. В принципі, я підозрювала, що таке може бути. Бо ж за час своєї роботи маю чисельну кількість подяк від своїх пацієнтів. Моя донька мені каже: «Мамо, найголовніше, коли люди тобі дякують». А коли на такому високому рівні, це дуже приємно. Я дуже довго працюю — 41 рік. У мене лікується уже четверте покоління дітей, я уже прабабуся, якщо можна так сказати. І ось, напевне, це подяка від усіх чотирьох поколінь.

— Бути медиком — це означає працювати 24 години на добу. Як ви управляєтеся з цим?

— Все непросто, але коли ти любиш свою роботу, тоді все ладиться. Тоді є бажання працювати, удосконалюватися і не стояти на місці. А це дуже важливо для нас, медиків. Ми весь час навчаємося, удосконалюємо свої знання, проходимо курси підвищення кваліфікації. Особисто мені довелося зробити крок від педіатра до лікаря сімейної медицини. А це, вважайте, все по-новому. Нові методики, нові інструменти та підходи до лікування. Бо ж терапія дорослих людей принципово відрізняється від педіатрії. Дуже добре, що є навчання. І сьогодні ми не припиняємо навчатися. Все проходить в онлайн-режимі. Кожен рік ми навчаємося, і кожних п’ять років підтверджуємо свою кваліфікацію. Медицина швидко просувається уперед. І те, що було актуальним рік назад, уже сьогодні видозмінилося: підходи до лікування, до обстеження зовсім інші. І якби не було війни, все було б по-іншому. Війна відкинула нас назад і в моральному, і в матеріальному плані. Втім, ми не скаржимося. Ми віримо, що після Перемоги усе надолужиться. Головне, що нас підтримують, і народний депутат в тому числі. Ось він допоміг нам придбати в амбулаторію і комп’ютер, і меблі, і вікна. А ще у нас добудовується приймальне відділення. Бо ми ж приймаємо усі навколишні райони: Арбузинський, Врадіївський, Вільшанський. Нардеп нам допомагає у забезпеченні сучасним медичним обладнанням. І це дуже важливо. Подяка йому за підтримку.

— З початком війни щось змінилося в роботі?

— Стало важче морально. По-перше, нам усім довелося адаптуватися до нових реалій та звикнути до стану війни, а по-друге, ми, медики, не маємо права на розслаблення. Ми маємо бути весь час в ресурсі, аби надавати допомогу іншим. Наразі до нас звертається дуже багато переселенців. Всі ідуть до нас зі своїми тривогами і болями, часто морально надломлені. Тому доводиться працювати на всі триста відсотків. Я вам скажу так: нами керує любов до людей. Особисто я люблю своїх пацієнтів, я разом з ними переживаю їхні болі і біду. І якщо від мене щось залежить, я завжди допоможу. Я намагаюся використовувати усі свої знання, аби допомогти людині.

— Як вдається бути завжди в ресурсі?

— Це непросто, але можливо. Напевне від людей, від любові до роботи. Я з великою повагою ставлюся до людей і вважаю, що до людини треба ставитися так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе. Ви знаєте, на минулому тижні у мене була пацієнтка і вона мені нагадала, як двадцять років тому я врятувала життя її дитині. І це найбільша подяка для мене, як для лікарки. Заради такого варто жити, працювати, дарувати людям здоров’я. Останнім часом я практикую невідкладну допомогу. Це дає мені можливість рухатися уперед. Там кожен день, кожну годину новий пацієнт і особливо зараз, у час війни. Ідуть важкі хворі. І ти маєш швидко приймати рішення: куди відправити, поставити попередній діагноз і призначити невідкладне лікування. Потім будуть вузькі спеціалісти, корекція, але основна допомога має бути тут і зараз. Важко дуже було, коли в перші дні війни до нас поступали поранені. Спочатку це був шок, бо ми ж раніше з таким не стикалися. Потім ти брав себе в руки і працював, працював, бо розумів, що ніхто, крім тебе. Було страшно, боляче, але ми спрацювали.

— Чи не стає медик з часом байдужим до чужого болю?

— Ні. Кожен пацієнт це особистість і ти не маєш права не вболівати разом з ним. Ти розбираєшся в кожному конкретному випадку, надаєш консультацію, переконуєш, якщо потрібно, стаєш другом і близькою людиною.

— Як складаються стосунки в колективі?

— Я ніколи не була конфліктною. Де б я не працювала, я знаходжу спільну мову з людьми. Я кажу, що треба зробити і люди виконують. Я не самодурка, ніколи не підвищую голос на підлеглих, я завжди питаю думку іншої людини, але і не дозволяю, щоб не виконували своє завдання. Сама працюю і інших запрошую. Он маємо яку кількість нагород від міської, обласної та державної влад. Це все результат нашої спільної діяльності колективу. І я вдячна всім і кожному за співпрацю. Особлива подяка головній лікарці Тетяні Оболенській, яка завжди підтримає, особливо у важких ситуаціях. Подяка моїм лікарям, медсестрам та молодшому персоналу. Без них я би не мала би того визнання, яке сьогодні є.

— А в родині були медики?

— Ні, не було, зате донька пішла по моєму прикладу. Вона нині хірург-окуліст. Працює у Вінниці. І я пишаюся тим, що маю продовження себе у своїй доньці. Загалом дякую богові за родину, за сина, за терплячого чоловіка, за онуків. І дуже чекаю Перемоги та миру.

— Що на майбутнє?

— Не будемо зазирати наперед. Є сьогодні — і за це дякую усім. Головне, що є віра, а з нею легше іти по життю.

Читайте також: Як зателефонувати сімейному лікарю: номери телефонів в Первомайській громаді. Оновлено

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися