Первомайці працюють на перемогу | Що говорять первомайці про війну з Росією

Тетяна Дуплик Журналістка

13 березня 2022 08:00

Звістка про війну перевернула життя, звичний устрій, свідомість українців. Хтось із цивільних розгубився, інші навпаки — зібрали волю в кулак і з перших днів почали займатися волонтерською діяльністю. Що спонукало діяти, допомагати, гуртуватися, мерзнути годинами на пунктах прийому допомоги, 24 години бути на зв’язку, домовлятися, ділитися інформацією в соцмережах — про це розповіла художниця, майстриня, викладачка Дитячої художньої школи та засновниця Kat.rina Art studio Катерина Баранюк.

Волонтери

«Коли я дізналася, що в країні почалася війна»

Коли 24 лютого я дізналася, що в країні почалася війна, всі почуття змішалися докупи — тривога і страх за доньку, яка залишилася у Києві, злість, паніка, розгубленість. До останнього не вірилося в цей жах. Довелося взяти себе в руки і прийняти ситуацію, що до дитини попасти і допомогти їй я не зможу, але можу допомогти іншим. Майже одразу до мого знайомого звернулися військові з проханням написати оголошення про збір допомоги і розмістити на стійках. Вже увечері ми зібралися і почалася робота, яка не дала впасти в депресію. Зв’язалися з друзями-однодумцями нашої ініціативної групи, всі разом включилася у волонтерську діяльність. Була здивована, що за один день ми налагодили всю систему роботи, відкрили чотири точки прийому допомоги, організовували відправлення.

Працювало це так. Ми отримували список з потребами, розміщували в соцмережах, розкидали по групам.

Зранку до вечора приймали допомогу від людей, бо знали, що це наш борг перед нашими захисниками

Я по-іншому поглянула на людей, які живуть поруч з нами, недарма кажуть, що такі події переписують ДНК українців. Ця трагедія нас згуртувала. Діти приносили малюнки, а батьки — продукти, речі. Запам’яталося, як чоловік, що народився, виріс і виховувався в часи СРСР, приніс допомогу нашим військовим і плакав. Я бачила, що світ його перевернувся. Він весь час запитував: «Як це так? Як таке могло статися?»

У мене в серці Україна, так я виховувала свою доньку. Я розумію, що наша безпека — це військові. На жаль, український народ постраждав через те, що армія всі роки незалежності недостатньо фінансувалася, багато розкрадалося. Ми були не готові до цієї підступної війни, хоча червона лампочка мигала давно, і десь на півсвідомості ми знали, що нас чекає черговий удар в спину від агресора. Але не хотіли бачити сигналів.

Більша частина людей наразі дивляться в одному напрямку. Всі розуміють, що знищити хочуть не лише нашу культуру, історію, потенціал і майбутнє наших дітей, а й українську націю. Прийшов час, коли історія має поставити крапку.

В малюнках мої учні зображують Україну в образі жінки-берегині і поруч — українського воїна-захисника

Діти хочуть, як і раніше, прийти до класу і малювати, радіти, жартувати, зустрічатися з друзями, відзначати свята, але розуміють, що йде війна. Завтра з ними зустрінемося, за всіма дуже скучила, хоч ми постійно на зв’язку. А я? Я втілюю в картинах образ великого вулика, що символізує наш народ, де кожна бджілка робить свій внесок в перемогу. І я вірю, що перемога буде за нами.