До Дня Тетяни — християнського і народного свята, яке припадає на 25 січня, Гард.City представляє увазі читачів розповідь про нашу землячку, просту жінку з непростою долею, яка 5 років чекала чоловіка з війни — Тетяну Чумак.
«Щодня молилася Богу, щоб чоловік повернувся живим і здоровим»
Тетяна Чумак і Анатолій Ткаченко познайомилися у 2014-му — році перемоги Революції гідності та початку анексії Криму і війни на Донбасі. Їй тоді було 50 років, йому — 53, кожен із своєю життєвою історією, досвідом, характером та поглядами. Тоді вони ще не знали, скільки випробувань ляже на їхню долю на довгі 5 років.
Анатолій — людина мирної професії, працював будівельником в Одесі. Коли розпочалися національно-патріотичні протестні акції на Майдані у Києві, не зміг стояти осторонь і разом з іншими пішов захищати незалежність держави, демократію та європейський вибір України. А вже у 2015 відправився добровольцем на Схід, де два роки був командиром відділення 30-ї окремої механізованої бригади, а після року відпочинку боронив країну від ворога вже у складі 28-ї окремої механізованої бригади за трирічним контрактом.
Тетяна чекала чоловіка з війни 5 років. Щодня прокидалася і лягала з думкою: «Чи він живий, чи здоровий, не мерзне, не голодний, чому не телефонує так довго, не дай боже, щось сталося?» І таких запитань у голові проносилося сотні за день.
Розповідає Тетяна
Щодня молилася Богу, щоб чоловік повернувся живим і здоровим. Вдень трохи легше, бо більш зайнята, десь підеш, з людьми поговориш, а вночі це така тривога, що не передати словами. Я не могла до нього телефонувати, тільки він зі мною зв’язувався, коли була нетривала можливість. Анатолій в АТО — щодня сльози болі, відчаю, страху, коли приходив у відпустку — сльози радості. Я переживала й молилася не тільки за свого чоловіка, а за всіх його хлопців, бо всі вони чиїсь діти, чоловіки, батьки. Спілкувалася з ними по телефону, як могла розраджувала, підтримувала материнським словом, була для них психологом. Бійці дякували мені за підтримку і казали, що у мене приємний голос. Бойові побратими чоловіка мені навіть позивний дали — Сєдуха, а все тому, що у Анатолія позивний Сєдой, бо у нього сиве волосся.
Я душею відчувала кожне їх слово, тому мені було так боляче, коли бойовий побратим з позивним Гуцул з Рівненщини, з яким я за два дні до того спілкувалася, загинув.
Не могла залишатися осторонь всіх трагічних подій, які випали на долю країни, тому разом із волонтерами громадського об’єднання «Ніхто крім нас» допомагала нашим хлопцям, чим могла. Я за спеціальністю кухар, готую непогано, тож передавала бійцям посилки з продуктами, хотіла, щоб вони домашніх страв поїли. Разом із волонтеркою Оленою Калінчук, яка стала за ці роки для мене сестрою, я їздила до Толі у Широкий Лан перед відправленням 28-ї бригади на Донбас, ми привезли бійцям продукти, поспілкувалася з хлопцями. І тільки-но я добралася назад до Первомайська, як чоловік телефонує і каже, що їхній ешелон буде проїжджати Первомайськ на Кінецьпільському переїзді. Я так бігла туди, що ледь серце не розірвалося, побачила тільки його руку, він мені помахав і його хлопці, а ще побачила військову техніку. Водії, які стояли на переїзді, кричали мені: «Не плачте, все буде добре», а водій маршрутки зупинився, щоб мене підвести, і відмовився брати гроші за проїзд. Проплакала тоді весь день.
«Довелося докласти всіх зусиль, щоб у коханого відновився душевний спокій, щоб відійшла тривога і забувалися розриви снарядів»
9 вересня 2019 року Анатолій був на крок від смерті, зателефонував і попросив записати цю дату, нічого не пояснюючи. Коли повернувся, то розповів, що по ньому працював снайпер, і він, відчувши небезпеку, перебіг по окопу, що й врятувало йому життя.
Знаєте, я душею відчувала небезпечні для життя Анатолія ситуації, з’являлася якась незрозуміла паніка. За час перебування чоловіка на війні, він втратив 27 побратимів.
Коли Анатолій повернувся по завершенню контракту, мені довелося докласти всіх зусиль, щоб у коханого відновився душевний спокій, щоб відійшла тривога і забувалися розриви снарядів, щоб у родині панувала тиша, любов і турбота. Я бачила, наскільки у нього був порушений психічний стан. Зараз він більш спокійний, врівноважений, ми розуміємо одне одного з півслова. Прийшов з війни худий, змарнілий, війна відбилася і на обличчі, і на душі, і на волоссі, вже трохи відгодувала його, поправився. Вдома і стіни лікують, а ще родина — у нас дві доньки і троє онучок.
А я й досі спілкуюся з хлопцями, які продовжують боронити нашу країну, побратими приїжджають до нас у гості, запрошують нас до себе, спілкуємося, деякі продовжують воювати на Донбасі.
Вечорами, поки Анатолій був на Донбасі, я писала невеличкі вірші, назбирався зошит. Вони, звісно, не професійні, але написані від душі. Той, хто не був на війні, і з війни не чекав, той не зрозуміє.
***
Пролетіли над землею журавлі
Хай це буде добрим знаком для душі
Хай не плачуть діти, матері,
Й повернуться хлопці всі живі…
Анатолій: «Я називаю свою Тетяну сонечком, навіть в моєму телефоні вона записана: Сонечко»
«Знаєте, за ці п’ять років я побачив і зрозумів, яка важлива для бійця підтримка рідних людей, які тебе чекають, хвилюються і моляться за тебе. Моя Тетянка підтримувала не лише мене, а й моїх хлопців, за що я їй дуже вдячний. Я називаю свою Тетяну сонечком, навіть в моєму телефоні вона записана: Сонечко. Інколи у хвилини тиші випадала можливість по відеозв’язку поспілкуватися з нею, донькою, зятем, то для мене було справжнє свято».
На запитання про війну Анатолій Ткаченко відповідає неохоче, починає хвилюватися. Зате про бойових побратимів може розповідати годинами. Каже, пішов на Схід, щоб захищати свою Україну і свою сім’ю, а на війні зрозумів, що є багато порядних, відданих, патріотичних людей, а ще відчув, що таке справжня чоловіча дружба. Був здивований, коли знайомився на Донбасі з людьми різних національностей — чеченцями, азербайджанцями, грузинами, поляками, білорусами, які воювали за Україну. Згадує, як тепло й привітно зустріла їх Львівщина, коли їхній ешелон добу вантажився у невеличкому містечку, люди машинами привозили бійцям продукти, цигарки, солодощі, воду, жінки варили борщі, вареники, а хлопчик років шести приніс їм десять гривень, які мама дала на морозиво чи цукерки. Не стирається з пам’яті й інша історія, протилежна, у Волновасі.
Анатолій робить незвичайні гарні ікони з дроту. Навчився цьому мистецтву, як проходив строкову службу на Тихоокеанському флоті, тоді виготовляв картини. Потім на довгі роки закинув хобі, у будівельника й так вистачало роботи. Згадав про нього вже на Донбасі, коли захотілося зробити подарунок побратимам. Там, на передовій, у Донецькій області, у закутку потрощеної війною будівлі, облаштував майстерню. У вільну хвилину і робив ікони. Для цієї роботи, каже, потрібно небагато — звичайна заготовка кухонної дощечки, мідний дріт, лак, кусачки. Першу подарував побратиму-одеситу Юрію, хлопці побачили й попросили зробити їм. Так більше 50 ікон роз’їхалися по всій Україні. Ветеран-піхотинець сподівається, що його ікони стануть оберегом для друзів.
Змайстрував картину і для своєї дружини, на ній зображена дівчина із свічкою, яка чекає. Одна з ікон і прапор 28-ї окремої механізованої бригади зберігаються у Первомайському краєзнавчому музеї. Нині три ікони вже майже готові, теж відправляться до побратимів, а у планах Анатолія — навчати дітей-сиріт цьому мистецтву.
Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал Гард.City — незалежного первомайського інтернет-видання. Якщо вам сподобався цей текст, пропонуємо підтримати нас внеском. За ціною лише однієї чашки кави чи поїздки у таксі, ви підтримаєте роботу редакції та допоможете робити Первомайськ і район зрозумілішим для містян та привабливішим для гостей.
