Як педагог, пенсіонер та коваль змінюють Первомайськ та покращують життя у ньому

Взагалі я ніколи не відрізнялася активністю, була пасивною. Мені здається, що змінилася після низки подій: одруження, народження дитини та згодом розлучення. Декретна відпустка була рушієм всього того, що відбувається зараз. Я прийшла працювати в школу і швидко зрозуміла, що просто працювати мені сумно. Тоді дізналася про GoCamp і вирішила спробувати. Розповіла про нього колега зі школи №12. Вона була першопроходцем в Первомайську, з захватом розповідала і я зрозуміла, що це те, що потрібно моїм учням також. Адже є чудовий привід розговорити дітей, позбутися мовного бар'єра, показати важливість знання іноземної мови.

GoCamp — англомовний табір для дітей, який організовують на базі навчального закладу. Ми цього залишили заявку на сайті, що знову хочемо взяти участь. Знову успішно пройшли відбір. І GoCamp відбувся вдруге. Минулого року мене підтримала одна моя колега. На щастя, керівництво також не було проти такої ініціативи, всіляко підтримували ідею. Цього року до нас знову приїздив англомовний волонтер і до проєкту долучилися всі викладачі англійської.

Звісно не все так просто і легко. Основна проблема — це поселити іноземного гостя. Програма не передбачає відшкодування коштів за проживання. Моя задача зробити табір максимально доступним для кожного охочого.

Орендувати житло — дорого, почала шукати альтернативні шляхи. Спочатку зробила оголошення, де попросила відгукнутися тих, хто міг би прийняти гостя в себе вдома. Потім писала знайомим, але ніхто не погодився. Жити з незнайомцем протягом двох тижнів сумнівне задоволення для багатьох. Тож вже другий волонтер жив також у нас, а родина наша велика. Зранку були черги до ванної кімнати, але нічого. Мене дійсно мотивує бажання дітей потрапити до табору. Цього року їх вже було більше, ніж в минулому.

У вересні ми взяли участь в акції від фонду Таблеточки "Благодійність замість квітів". Батьки запропонували, а я — погодилася. Ми всі разом розірвали шаблон про 1 вересня. Діти дійсно хочуть привітати, виразити повагу і дарують квіти, цукерки. Але коли це робить одночасно весь клас, то не знаєш куди їх дівати, що робити і потім шкода викидати квіти. Отже, учні привітали мене одним букетом і зібрали гроші, щоб допомогти хворим діткам. Чудова акція, аби прищеплювати учням змалечку доброту і щедрість. Вважаю, що брати участь у таких акціях — це по сучасному. Зазвичай у Первомайськ такі віяння доходять пізніше, але я рада, що ми одні з перших в нашому місті. Хочеться вірити, що наступного року ще більше класів школи та міста будуть приєднуватися до корисних акцій.

В Первомайську проживаю з 2006 року. Переїхали сюди разом з сім’єю з Одеської області, щоб бути до доньки ближче. Їй тут запропонували роботу. І оселилися одразу на Кам’яномостівській. Як і заведено зробили ремонт, коли бачу, а стеля квартири вологими плямами пішла. Я ж на дах будинку поліз, а там коньків переважно нема. І я всю жесть, яка в мене була навантажую на себе, прив’язую і дах ремонтувати. Зробив на нашому будинку і на доньчиному. Це двоповерхівки на два під’їзди. Так і прийшла до ене слава майстра на всі руки.

Активно жити і не проходити осторонь звик ще з дитинства. Я народився в 1945 році і тоді ж загинув мій батько. Ріс з мамою і старшою сестрою, то треба було мамі допомагати і копійку заробити. У сусідів був величезний виноградник, тож пам’ятаю, як малим допомагав в’язати лозу в снопики і заробив два літра олії. З першого класу водив дідові воли, коли ті орали поле. А в колхозі працювати, то було не виключення — туди ганяли всіх і з першого класу. Привчали до роботи і ніхто не жалівся. Після дев’ятого класу влаштувався на будівництво траси Київ-Одеса. Мене ще й брати не хотіли, бо я низького зросту, 146 см, а там треба було рити траншеї. Норма для всіх однакова. Щоб вмовити прораба довелось, навіть, танцювати. Працював три місяці, а потім купив собі годинник і підручники.

Ми взагалі з людьми в хороших стосунках і тут, і там були. Сусіди знають, що допомагаю. До мене звертаються по допомогу старі — не відмовляю ніколи. А для чого ж жити, який сенс? Частіше за все звертаються одинокі пенсіонерки: ножі наточити, кран потік — відремонтувати, в магазин сходити, налічники прибити, дверцята до шафи відремонтувати, взуття прошити. А буває і молоді жіночки, коли чоловіка нема, або поїхав десь. Тоді доводиться ремонтувати візочки і дитячі велосипеди.

Я їздив всією країною фестивалями ковальського мистецтва. Відповідно до правил, кожен коваль везе з собою чи вже на місці створює роботу, яку залишає місту в якості подарунку. Тож я вирішив, що і своє місто потрібно якимось чином прикрасити. Не тільки ж дорогами перейматись, місту потрібне і щось красиве, наприклад художні скульптури з металу.

Першою роботою став Обеліск Незалежності, встановлений в Центральному парку. Його відкрили якраз на День незалежності — 24 серпня 2018 року.  В цьому проєкті на себе я взяв повністю всю роботу, а спонсори оплатили матеріали. 

Пізніше, в Сквері Героїв Небесної Сотні встановили "Дерево Волі й нескореності". Яблуня, дерево — щось вічне, як символ того, що ми пам’ятаємо. Люди стояли за нашу незалежність, за країну. Загинули. Ми ніколи цього не забудемо і продовжуємо цю боротьбу на місцях.

Виготовив і встановив минулого року ще пам’ятник Пам’яті жертв голодомору. 

Як виглядатимуть майбутні скульптури, як придумую сам. Переглядаю форуми ковалів, там знаходжу натхнення та піддивляюсь тонкощі виготовлення, а вже потім вигадую своє.

Цього року виготовив та встановив ворота для школи №1. Я давно хотів щось подарувати рідній школі, там вчився мій дядько, батько, я і мої діти вчитимуться. Знайшовся спонсор, а я виготовив. Вхідні ворота в стару школу були вже в поганому стані. Я ж коваль, от і вирішив зробити саме їх. Пізніше можливо придумаю щось ще і подарую.

Багато чого робили спільно з Євгенієм Нотевським для шкіл:  урни, лави в школу №9, №15. Євгеній виступає організатором, знаходить спонсорів, а я беру на себе виготовлення та встановлення. Та співпрацюю не лише з Нотевським, а й з іншими. Наталія Сабліна забезпечила мене матеріалами, а я виготовив урни для сортування сміття. 

Зараз є ідея зробити Алею кохання в центральному парку. Суто від себе, ну хіба хтось захоче оплатити матеріали. Взимку буде більше вільного часу, якраз зможу зайнятись виготовленням. Бачу арку, повністю прикрашену кованими трояндами, через яку заходитимуть люди. Велике серце, лави, урни та декілька високих букетів кованих квітів. Це плани на майбутнє.

Близькі мені люди розділились на два табори — одні говорять, що потрібно працювати на себе та й по всьому, нікому це не треба. Інші — підтримують і розуміють мене. Я  не піарюсь, не планую йти в політику. Власним коштом у свій вільний час прикрашаю наше місто. Маю ціль і йду до неї.

Люди по-різному реагують на мої роботи. Хтось дякує, а хтось займається вандалізмом, ламає.